Злий - Страница 48

— Ба-а-а… — відповів Шмігло, — чого там не розумію? Я вже кілька ночей не сплю, кручуся на тапчані й зітхаю. Галина навіть думає, що я закохався, зраджую її й страшенно свариться зі мною за столом. А я все комбіную, як би зустріти цього чоловіка, побачити його.

Низький, чорний «Сітроен» беззвучно зупинився біля брами лікарні на Очках. З машини вийшов поручик Дзярський, на ходу кинувши шоферові:

— Почекайте тут.

Він увійшов у браму, простяг руку з посвідкою до віконця, за яким сидів швейцар.

На першому поверсі головного будинку Дзярський з хвилину ходив туди й назад по широких, облицьованих чорно-білими кахлями коридорах. В сіробілій перспективі замаячила, нарешті, невеличка біла постать. Дзярський, зітхнувши, рушив їй назустріч.

— Добривечір, сестро, — привітався він. Низенька, пухка сестра всміхнулася, побачивши його: її фарфорово-блакитні, мов у ляльки, очі й свіже, рожеве обличчя контрастували із суворими складками білого, акрохмаленого чепця з чорною облямівкою.

— Добривечір, — відповіла вона.

— Є щось новеньке? — спитав Дзярський.

— Є. До Вацлава Фромчука приходив якийсь пан.

— Ага, — зрадів Дзярський, — до Ірися.

— Цей пан сказав, що він Хацяк — директор швацького кооперативу «Радість» на Саській Кемпі. Казав, що ін начальник Фромчука, який у нього працює. Звичайно, я пустила його до пораненого, згідно ваших інструкцій, пане поручику. Він довго з ним розмовляв.

— Який же він був на вигляд, цей директор Хацяк? — спитав зацікавлено Дзярський.

— Стиляга, — відповіла сестра. — Високий, молодий, одягнений з крикливою елегантністю. Вузькі брюки, черевики на гумі. Комірець, ви самі знаєте який, і такий, модний тепер плащ.

— А трохи точніше? Як би ви могли його змалювати? Ну, скажемо, він гарний?

— Справа смаку, — всміхнулася сестра, — мені не подобається. Але швидше гарний. Трохи схожий на малюнок — знаєте, з етикетки для мила.

— Розумію, — відповів Дзярський, — дякую. Директор Хацяк…

Потім він додав:

— Прошу і надалі так само пускати кожного, хто схоче поговорити з цими хлопцями. Не чиніть ніяких перешкод, тільки питайте їх прізвища, хоч вони все одно будуть фальшиві. Як оті хлопці себе почувають?

— Один з них — поранений досить тяжко, але якось видряпується, хоча, можливо, позбудеться ока. Та небезпека для життя минула.

— Дякую й до побачення, — Дзярський простяг руку сестрі.

На сходах поручик зупинився, щоб запалити цигарку. Коли він підвів голову, перед ним стояв редактор Едвін Колянко.

— Радий вас бачити, — привітався Дзярський.

— Правда? — здивувався Колянко. — Це вже щось нове в наших відносинах. Ви у службових справах?

— Без сумніву, — відповів Дзярський. — Так само, як і ви. Хіба ні? Адже в цю пору сюди вже нікого не пускають,

— І так і ні. Ви можете мене затримати за зловживання службовим становищем, бо я скористався із своєї посвідки, щоб відвідати мого друга, лікаря Гальського.

— А лікар Гальський вже не працює в швидкій допомозі? — спитав Дзярський.

Колянко пильно глянув на нього.

— Ви знаєте лікаря Гальського, пане поручику?

— Особисто ні. Знаю тільки, що це один з кращих лікарів швидкої допомоги.

— Лікар Гальський, — поволі відповів Колянко, — був тяжко побитий кілька днів тому на вулиці. В Єрусалимських Алеях. Він ще й досі непритомний. Лікарі констатували пошкодження основи черепа і струс мозку. Побоюються за його життя.

Якусь хвилину обоє мовчали, потім Дзярський мовив замислено:

— Лікар Гальський був прихильником і головним автором досить фантастичної теорії щодо останніх актів хуліганства у Варшаві. Якісь повні романтичної фантазії, барвисті історії про нового Зорро, ворога зла і насильства, таємничого постраху варшавського хуліганства. Я б мусив і сам догадатися, що ви з ним знайомі, — додав він з посміхом, проникливо дивлячись на Колянка.

— Так, — ствердив Колянко, — ми знаємо одне одного дуже добре.

— Мене ось що дивує, — продовжував Дзярський, — як це я не знав про випадок з лікарем Гальським.

Обидва зайшли до канцелярії. Дзярський пред'явив свою посвідку і зажадав, щоб йому показали акт про прийняття Вітольда Гальського до лікарні.

Немолодий худий співробітник у сірому халаті сказав:

— Я саме тоді чергував і добре пам'ятаю, як це було, пане поручику. Вітольда Гальського привезла не швидка допомога, а звичайне таксі. З ним був якийсь пан, котрий виконав усі формальності.

— А який же він був на вигляд, цей пан? — швидко спитав Дзярський, охоплений раптовим передчуттям.

— Такий низенький, немолодий пан у котелку, з парасолькою, — відповів співробітник. — Жовте кістляве обличчя і старомодний комірець. Я запам'ятав його добре, бо ще здивувався, як це такі оригінали ходять досі по світу.

Колянко, здавалося, був дуже вражений цим повідомленням.

— Я був переконаний, що його привезла швидка допомога, — тихо мовив він. — Який недогляд…

— Ні, ні, — відповів співробітник. — Якраз не швидка допомога, як тих останніх шістьох. І тому пан поручик не дістав про Гальського рапорта від швидкої допомоги.

— Яких шістьох? Звідки? — здивувався Колянко. — Нічого про них не знаю…

— От ми й сквитувалися, — ущипливо зауважив Дзярський. — Я не знав про Гальського, ви не знаєте про цих шістьох. Ви мені розповіли про Гальського, я вам розповім про тих. Можемо йти. До побачення, — кивнув він головою співробітнику в сірому халаті.

Обидва вийшли на вулицю. Дзярський наблизився до машини.