Злий - Страница 166

166

ЗЛИЙ замовк на хвилину і, запаливши сигарету, двічі жадібно затягнувся.

— Бухович… це була зірка. Це був ас. Він походив звідкілясь із Сєкєрок, із самісінького серця джунглів варшавського злочинного світу. На Празі він з'явився відразу ж після війни і зараз же виплив на відомій афері з рембертовським самогоном. Бухович теж мав неабиякий талант: це був справжній організаторський геній. Зустрілись ми з ним якось на гульбищі, на іменинах одного з його людей: два дні підряд пиячили в малому кривому будиночку десь на Кавенчинській, і от на світанні третього дня Бухович вигнав усіх з хати і сказав мені: «Ми удвох багато зможемо зробити. Я подумаю, а ти зробиш. Ну, як? Згода?» Я погодився. Ми випили всю горілку, що була в домі, й лягли спати. Прокинулись як вірні, віддані друзі.

Бухович був трохи старший за мене. І набагато спритніший. Він знав, як поводитись зі мною. Мені було відомо, що він причетний до якого хочете свинства, — від звичайного грабунку до продажу метилового спирту, — але мене до цього не залучав. Це був період, коли Бухович снував сіть шантажів і насильств. Заповітною його мрією було організувати зграю терористів, що тримала б під контролем увесь злочинний світ Праги, зграю, під орудою якої були б базари, ярмарки, нелегальна торгівля м'ясом, постачання самогону до міста, чорна біржа, дрібні спекуляції валютою, комбінації з фруктами і транспортом, всілякі брудні ґешефти найрізноманітніших аферистів. Був це великий і сміливий план, і треба признатись, він захопив мене. Це була робота саме для мене, розумієте, пане поручику? В глибині душі я зневажав цих людей, але для мене було справжньою насолодою карати неслухняних, брати з них викуп і данину, силоміць примушувати їх слухатись мене. І незабаром я вславився на Празі як спільник і права рука Буховича. Бухович не був дріб'язковий: він завжди підкреслював нашу рівноправність, не пнувся в начальники, хоча й був головою всіх афер і керував мною. Чого він так поводився? Боявся мене. Цей по-звірячому дужий, страшний чоловік, для якого вбити людину було все одно, що випити чарку горілки, боявся мене з першої ж хвилини нашого знайомства. Чому? Я цього не можу пояснити, знаю тільки, що, дивлячись на нього, завжди відчував, що його проймає внутрішній дрож. Він ніколи не витримував мого погляду, завжди відвертався, не міг дивитися мені просто у вічі. Часто повторював за чаркою горілки: «Я не розумію тебе, чуєш? Не можу зрозуміти, чого ти не ласий на гроші, не прагнеш влади?» І справді, я нічого цього не жадав. Для мене було досить своєї слави і того, що я жив на батьківщині. Пане поручику, ви вірно зрозумійте мене, — меланхолійно посміхнувся ЗЛИЙ. — Я не зловживаю пишними словами. Моєю батьківщиною були темні вулички на околиці міста з вибоїстим бруком, брудні сходи облізлих празьких кам'яниць, що смерділи капустою, дешеві бари з диктовими перегородками і теплі темні закутки базарних рундуків — тут я грав у карти, пив горілку, обіймав дівчат, курив, слухаючи нескінченні розповіді і балачки; в болоті, між цими рундуками, я бився й перемагав; тут проходила моя молодість. В той же час Владек Бухович з дикою ненаситністю жадав грошей і влади і, можливої тому кінець кінцем вирішив мене вбити. Видно, він не міг здійснити своєї мрії, маючи при собі приятеля, якого смертельно боявся, в присутності якого обертався на стару ганчірку.

— Нагода? — ЗЛИЙ криво всміхнувся, і раптом усміх його перейшов у гримасу страждання й муки, ніби від страшної згадки. — Нагода трапилась зовсім несподівано. Почалося так: ми їхали, п'яні, вчотирьох, із Східного вокзалу до Карчев'я, на якесь величезне гульбище, на іменини до одного з продавців м'яса на чорному ринку. Бухович, я і ще двоє людей з особистої охорони Буховича. В приміській електричці ми розперезалися не на жарт: скандалили, пиячили, ніхто у вагоні не зважувався нам і слова сказати… Вам відомі, пане поручику, такі речі, правда ж? Звичайно, наш вигляд сам говорив за себе; люди тікали з переповненого вагона, кондуктор сюди й не заявлявся. Я був дуже п'яний і здатний на все. Раптом Бухович торкнув мене: «Генеку, глянь, яка он лялечка». Я глянув: на лаві сиділа гарна молода жінка, біля неї — молодий чоловік, який стежив за нами із стриманою люттю і водночас із страхом в очах; він був в одежі, перешитій з якогось американського військового шмаття. Я глянув на цього чоловіка, погляди наші зустрілися, і хоч голова мені наморочилася від горілки, я помітив в його очах щось таке, що збудило в мені сором і в той же час нестримне бажання вчинити скандал. Я сказав Буховичу: «Б'юсь об заклад, що я поцілую її в присутності цього типа». Бухович посміхнувся якось недобре. «Давай, — сказав він, — що хочеш, можу поставити». Тоді я не розумів, що це була провокація; в мені заграла шалена, нестримна амбіція. Хитаючись, я підійшов до лави, на якій сиділа ця жінка. В вагоні всі завмерли, я добре це пам'ятаю. Я взагалі все пам'ятаю аж до останньої подробиці, хоча й був п'яний…

ЗЛИЙ схилив голову і знову обхопив її руками. В кімнаті було зовсім темно, але Дзярський не засвічував світла.

— Пам'ятаю, я схилився над нею, щось белькочучи… — вів далі ЗЛИЙ, підвівши бліде обличчя, — вона схопилася з місця. Тоді я навіть і не помітив, що вона була вагітна. Отож я підступив ближче, але переді мною став той чоловік у перешитій з військового шмаття одежі. Коли він отак стояв, чекаючи атаки, я, хоч і був п'яний, не міг не помітити, що в нього не було руки й ноги. Аж тут Бухович позаду крикнув до нього: «Ти! Напівлюдино! Геть звідси! Генеку! Ану дай оцій жертві життя, навіщо такому животіти?» Чоловік відіпхнув мене здоровою рукою, а сам аж захитався від зусилля, ледве втримався на своїй милиці. Все, що трапилось потім, пам'ятаю аж до болю. Я посміхнувся, жінка скрикнула і впала, позаду почала страшенно плакати якась дитина… Я підійшов до інваліда, що намагався захиститися милицею, відкинув її, мов сірника, і двічі вдарив його в обличчя… Він упав на лавку… Тоді я схопив його за одежу і потяг по підлозі в проході між лавками, щохвилини штурхаючи його та відриваючи єдину руку, якою він розпачливо хапався за лавки… Навколо ніхто навіть не ворухнувся… Отак я дотяг його до виходу… Ви знаєте, ці старі довоєнні вагони навіть не зачинялися щільно, їздили з відчиненими дверима… Я підняв його, мов ганчір'яну ляльку, й жбурнув у чорний простір за вагоном… Він конвульсійно схопився своєю єдиною рукою за бильце біля дверей… Я схилився над його головою, що билася об приступку, і побачив його очі… Вони запам'ятались мені на все життя, такі перелякані, повні жалю і чоловічої безсилої страшної люті. А мене тоді мов хвиля підхопила. Я почав відривати його пальці від бильця і топтати їх. Він повис на секунду в повітрі, але, вилітаючи з вагона, ще вхопився за стертий гумовий поріжок. Почувся страшний крик, що його я й зараз чую і не забуду ніколи… В цю хвилину поїзд підійшов до станції Юзефов. Ви знаєте ті масивні бетонні перони. До них вагон підходить майже впритул… Того вечора між одним з вагонів і пероном звалилося закривавлене людське тіло.

166