Злий - Страница 165

165

Дзярський мовчки курив. ЗЛИЙ глибоко затягнувся і вів далі:

— Єй такі, що ніколи не переживають такої хвилини. Цих треба суворо карати. Є такі, що нехтують цей момент, Не звертають на нього уваги, приглушують, висміюють його, топлять у горілці. Цих також треба карати. Їм вже нічого не допоможе. Але цим молодим, наймолодшим, які виходять на варшавську вулицю й вірять, що найважливіша річ у світі — це вдарити, вдарити так, щоб людина вже більш не підвелася, — цим ще треба дати змогу змінити переконання. Треба їх виховувати. На власній шкурі вони повинні переконатись у тому, що немає непереможних, що найбільший козак може зустріти ще дужчого за себе. Ви знаєте, — в голосі ЗЛОГО забриніла гіркота, — мені завжди було боляче, коли в юрбі патякали: «Малого б'є! Старий бик, а такого молодого гатить!» Але так треба, ось повірте мені, пане поручику: так треба! — ЗЛИЙ підвівся; на обличчі його був вираз важкого горя. — Я діяв так, аби ті, кого я бив, більш не поверталися до хуліганства! Тільки тоді це мало якийсь сенс. Я певний, що в восьми випадках з десяти мені пощастило досягти мети. Я волів би убити негідника, — раптом вигукнув він, — ніж пустити його, знаючи, що завтра він знов почне робити своє.

— Дурниці! — холодно зауважив Дзярський, — дурниці ви говорите, — і раптом змовк. — А звідкіля ви все це так добре знаєте? — спитав він за хвилину, намагаючись опанувати себе. — Ви що, психолог?

— Психолог чи не психолог, — відповів ЗЛИЙ, — але, бачите, що тут балакати багато, — я один із них.

Це пролунало так безпосередньо й щиро, що Дзярський знов розгубився.

— Новак, — за хвилину озвався він, — у мене до вас прохання.

— Так, — сказав ЗЛИЙ замислено, — я слухаю вас.

— Говорячи про причини, які викликають той момент, що змінює кожну злу людину, ви чогось не договорили… Пам'ятаєте? Чи не можете ви мені назвати ту останню причину?

— Можу, — просто відповів ЗЛИЙ. — Ця причина — докори сумління…

Він нахилив голову й обхопив її долонями. В позі його був безмежний розпач. У Дзярського защеміло серце. «Що за істерія! — силоміць подумав він, але зараз же зніяковіло почервонів. В поставі ЗЛОГО не було істерії, — було страждання. Ось він підвів голову; очі в нього пригасли, дві глибокі зморшки пролягли біля вуст. На обличчі був вираз муки; страшне почуття провини, якої ніколи не спокутуєш. «Який жах! — мимоволі подумав Дзярський, — життя цієї людини повинне бути справжнім пеклом. Тільки ж чому я не помітив досі цих зморщок?»

— В сорок восьмому році, — заговорив знову ЗЛИЙ, і Дзярський відчув, як у нього мороз пробіг поза шкірою, — на початку сорок восьмого року я був одним з найвідоміших лобурів у Празі. Тепер ви розумієте, пане поручику, що це не пусте вихваляння, адже я міг стати неабияким козаком і користуватися не лише місцевою славою, правда ж? Я належав тоді до бражки Буховича: це відома банда, яка широко діяла в приміських поїздах. Головним чином, продавали самогон, дешевший за монопольну горілку й ще робили багато інших, дрібніших, хоча й не менш вигідних справ. Нічого критися — це було моє середовище. Я народився в сім'ї дрібного торговця-ковбасника. Мій батько був людина бідна, але нечесна — в найпростішому розумінні цього слова: брав участь у тисячах дрібних махінацій та ґешефтів і органічно був зв'язаний з тією самою масою вбогих комбінаторів, факторів, посередників, шахраїв і аферистів, яких так багато на сільських ярмарках та на торговищах великого міста. З самого малечку я бачив, як навколо мене люди хилилися перед силою кулака, перед жорстокістю, які в цьому середовищі називалися мужністю. Отам, у нужденних хатах Брудна і Пєльцовізни, Шмулек і Таргувека на очах у мене відбувалося все: криваві пияцькі оргії і найгрубіша любов; з'являлися і вславлені на той час бандити й скупники краденого; оця грузька верства напівзлочинців, де жив і я, була для них ідеальним ґрунтом. Мій батько завжди ходив п'яний і в ті хвилини, коли не бив мене, брав на коліна й, дихаючи горілкою, співав улюблену пісеньку про улана, який повернувся у відпустку додому, був запрошений на весілля і порубав кавалерійською шаблею всю шлюбну процесію, бо його хтось образив. Вся ця історія нібито трапилась колись на Черняковській вулиці, але, ввійшовши в пісню, стала гімном варшавських покидьків. На той час вона справляла на мене велике враження, і родинні свята — іменини чи хрестини — я вважав зовсім невдалими, якщо вони не закінчувалися бійкою та приїздом швидкої допомоги. У такому оточенні я ріс і виріс гідним його нащадком, як то кажуть, кров від його крові та плоть від його плоті. Я з дитинства мав великий хист до бійки, справжній талант. Чи треба вам це тлумачити, поручику! Боюсь, що мені не вдасться пояснити, звідки й чому я взнав, як це робиться. Просто вмію битися, так як інші вміють малювати картини, писати вірші або чудово співати. — ЗЛИЙ сумно, зніяковіло посміхнувся. — Досить того, що коли мені було двадцять п'ять років, я вже вславився. В околиці всі знали, що я неабиякий боєць. Мій батько гордився мною, а люди боялись мене. Друзі, розчулившись за чаркою горілки, казали, що ніяк не можуть зрозуміти, чого я не маю прибутків від свого таланту. Бачите, пане поручику, я не любив розбою та крадіжок, — мені до серця були тільки бійки. Бійка аж до остаточної перемоги, коли ти жбурляєш супротивника на землю і примушуєш його здатися, — ось що мене захоплювало. Я міг убити чоловіка не ради користі, а тому, що він не хотів скоритися моїй волі. Празька братва по суті вважала мене за дивака, але не висловлювала цього, бо мене боялась; не вкладалося в головах лобурів, що хлопець, який може мати все, іноді не має й на цигарки. І лише Владек Бухович зрозумів, про що йдеться, і зумів мене використати.

165