Злий - Страница 167

167

ЗЛИЙ схилив голову і знову підвів її; по застиглому обличчі збігали дві великі сльозини.

— Бухович виштовхнув мене з вагона, — вів далі він сухим, дерев'яним від утоми голосом. — Вибігли ми із станції, ніхто нас не затримував. В ту хвилину ми ладні були боротися хоч і з цілим взводом міліції: невинно пролита кров засмоктує в багно злочинів аж до кінця. Бухович затримав на шосе якусь машину і, пообіцявши велику суму, наказав шоферу їхати до Карчев'я. В машині виявилось, що в мене поранена права рука, з якої юшила кров; я наказав зупинити машину. Мене почали переконувати, що краще потерпіти до Карчев'я; тоді я мовчки схопив Буховича закривавленою рукою за горло. Машину зупинили, я зійшов у чистому полі, а їм наказав їхати геть. Години зо дві я блукав десь за Отвоцьком по холодних осінніх стернищах та перелісках. Потім прийшов на станцію Отвоцьк, тут мені перев'язали руку. В Отвоцьку вже було відомо про вбивство в Юзефові. Розпачливо борючись з самим собою, я до кінця витримав перев'язку. Потім пішки попрямував вздовж залізничної колії до Юзефова… На станції в Юзефові, хоча вже пройшло чимало часу, натовп аж кипів, скрізь лунали вигуки про самосуд. Я ввійшов у юрбу, переборюючи в собі шалене бажання крикнути: «Люди! Це я, я зробив!» Ці слова розривали мені серце, стояли в горлі. Лише тоді, як міліція почала складати протокол і я дізнався, яке прізвище у вбитого і де він живе, щось у мені затихло, замкнулося назавжди. Я знав, що робити, хоча й не зміг би цього тоді передати словами. Скільки горя буває через те, що не вміємо іноді чогось висловити, правда ж, пане поручику?

ЗЛИЙ посміхнувся блідою, невеселою посмішкою, Дзярський мовчав.

— Та жінка, його дружина, — продовжував ЗЛИЙ, — жила в Свідрі. Я три ночі блукав навколо її дому. Її не було: лежала в лікарні. На щастя, вона не породила передчасно. Через три дні вже повернулась додому. Я ще з тиждень снував у дощові ночі під її вікнами, аж поки мені не пощастило застати її саму. Без вагання я зійшов на веранду. Жінка сиділа в кімнаті, біля столу, в блідому світлі лампи, з чорною вовняною хусткою на худих зіщулених плечах. Я тихенько постукав у вікно, серце в мене мало не розривало груди. Вона не почула або може подумала, що це дощ стукає в шибку. Я натиснув на клямку: тихо ввійшов у кімнату і став; з мого плаща стікали струмки просто на підлогу. Тоді вона встала, повернула голову й побачила мене. Зблідла від жаху і важко опустилась у крісло, поклала руки під серцем, на живіт. Я бачив, як риси її розпливаються від болю, і тут мені стало так страшно, що вона зомліє, знепритомніє, з нею щось трапиться. Але я не міг видушити з себе жодного слова, наче хто наклав свинцю в горлянку. Тимчасом вона, здавалося, приходила до пам'яті після першого шоку. В очах її щось заблищало, червоні плями виступили на обличчі, на шиї. Я, не питаючи, сів на стільця, бо вперше в житті піді мною підігнулись коліна. Вийняв з кишені револьвер і поклав перед нею на стіл. Вона навіть не здригнулась, побачивши зброю. Із страшенним зусиллям, вимовляючи слова по складах, я сказав:

«Не можу себе примусити піти в міліцію. Не вмію. Стріляйте! Життя за життя».

Вона з хвилину дико дивилася, так дико, що мене охопило дивне переконання: залишилося лише кілька секунд, от зараз закінчиться моя мука. Але вона раптом закрила обличчя руками і крикнула: «Ні!» Відірвала руки від обличчя, очі в неї були сухі, блискучі, на лобі — червонясті плями…

«Ні! — крикнула вона, — ви не можете віддати себе в руки міліції, а я не можу вбивати! Хоч я нічого в житті так не жадала б, як убити вас у цю хвилину!» І вона гірко заридала. Не знаю, чи довго я так сидів, слухаючи її плач, який наче клаптями дер шкіру з мого тіла, краяв серце. Не знаю також, як сталося, що я кінець кінцем встав, наблизився до неї і погладив по волоссі. Вона відсахнулася конвульсійно, ніби до неї торкався пранцюватий. Схлипуючи, промовила:

«У мене був тільки він. А зараз нема нікого. Я хочу виїхати звідси. Чуєте? — пронизливо скрикнула вона. — Я хочу виїхати! Щоб породити дитину не тут, а якнайдалі від цього місця!»

Не знаю, звідки взялися на моїх вустах ці слова. Я лагідно повторював: «Заспокойтесь, пані, ради бога! Заспокойтесь, це може вам зашкодити…»

Вона раптом схопилася, відчинила шафу, порилася в ній, вийняла якусь річ і всунула мені в руку. «Продайте це, — сказала крізь сльози, — мені потрібні гроші на виїзд». Я глянув: це був чудовий величезний чистої води брильянт. «Завтра, — сказав я, поклавши перстень на стіл, — у вас будуть гроші». Жінка істерично закричала:

«Ні! Ні! Заберіть! Я не хочу його мати! Цей перстень приносить нещастя! Я знаю! З тієї хвилини, як він у мене, сталися страшні речі. Досить! Досить! Мені треба позбутись його!» Вона знову впала в крісло, закривши обличчя руками. Я залишив перстень і вибіг з кімнати. Мені, пам'ятаю, здалося наївним забобоном, що вона хотіла позбутися такої дорогоцінності; я не вірив у забобони. На дворі я довго стояв під зливою, мов учаділий. Мою душу краяли болі, яких я ніколи не знав. Мене шарпав пронизливий жаль: трапилось таке, що вже довіку буде зі мною, і не можна цього відкинути, змінити, відвернути, — я аж бився головою об холодний слизький дерев'яний ліхтарний стовп.

Цього ж вечора я прийшов до Буховича і зажадав мільйон злотих готівкою. Він сказав, що таких грошей при ньому зараз немає, і спитав, навіщо мені стільки. Я йому відверто пояснив, для чого. Він відповів з дивною посмішкою, на яку я тоді не звернув уваги: «Я все влаштую. Прийдеш завтра, пізно ввечері».

Назавтра опівдні я поїхав до Свідра. Було вже темно, коли я підходив до її будиночка. Мені відразу ж впало в око, що двері на веранду відчинені, а в кімнаті темно. Я перескочив через парканчик, перестрибнув балюстраду веранди і вскочив у кімнату. Тремтячими руками знайшов вимикач. При світлі електричної лампи я побачив: на столі лежала жінка з чорною хусткою на плечах. В спині стирчав дешевий пружинний ніж з дерев'яною колодкою. Чорна хустка поруділа від крові.

167