Злий - Страница 15

У двері постукали, й до кімнати зайшов плечистий старший сержант у мундирі, з грубо вирізьбленим обличчям; під пахвою він тримав картонну папку.

— День добрий, сержанте Мацєяк, — мовив Дзярський. — Що нового?

Сержант виструнчився.

— Доповідаю, громадянине поручику, що я вже закінчив.

— Що ж ви закінчили?

— Мою систему, громадянине поручику.

Дзярський непомітно посміхнувся.

— Покажіть, — мовив він.

Мацєяк поклав біля Дзярського рожеву картонну папку і став поруч. На папці був каліграфічний напис: «Система повідомлень про порушення порядку. Проект опрацював старший сержант Мацєяк».

Дзярський розкрив папку: педантично вимальовані креслення й таблиці, плутанина червоних, зелених і блакитних ліній, назви: «Сигналізація про бійки», «Сіть повідомлень про вуличні скандали», «Облік чіплянь до прохожих, лайок та порушень громадського спокою», «Запобіжні заходи проти пияцтва».

Дзярський уважно переглядав, стримуючи усміх. «Цінне те, — подумав він, — що Мацєяк поєднує в собі запал у боротьбі за корисну справу з нахилом до солідного канцеляризму. Не відкидаймо класифікаторів, у нашій праці й так досить імпровізації».

— Не погано, — промовив Дзярський, — тільки мало реально. Принаймні поки що, сержанте Мацєяк.

— Чому, громадянине поручику? — Мацєяк нахмурився. — Засобів, які ми маємо в цю хвилину, невистачає для такої широкої кампанії. Це дуже сумно, але у нас мало людей. Ми повинні діяти інакше.

Дзярський запалив цигарку.

— Сідайте, — наказав він. Мацєяк сів. — Сам принцип вашої системи — правильний, але поки що ми не можемо її реалізувати.

— Я так радів, коли мене призначили до вас, громадянине поручику, бо я вже давно цікавлюся цією проблемою. Мені здається — це дуже важливо, щоб люди жили, працювали й відпочивали в спокої.

— Я радий, що ви так думаєте, — усміхнувся Дзярський. — Перед нами велика й складна кампанія. Я теж маю намір боротися за спокій у цьому місті, за те, щоб перемогла атмосфера доброго співжиття між людьми, скрізь: на вулицях, у трамваях, у кінотеатрах і на стадіонах. Але бачите, тут потрібні поки що інші методи. Численні випадки безкарного хуліганства, які ми реєструємо останнім часом, вимагають іншого підходу, не лише сигналізації про п’яні скандали. Це справа набагато складніша, й її треба добре дослідити.

— Звичайно, — згодився Мацєяк. — Що ви, громадянине поручику, доручаєте мені сьогодні?

— Приготуйте зізнання лікаря Гальського та інших лікарів швидкої допомоги, добре? Ага… прошу налагодити постійне чергування у швидкій допомозі. Один з наших людей мусить з сьогоднішнього дня їздити в їхній машині на місце кожної події.

— Слухаю, громадянине поручику, — відповів Мацєяк.

— І ще, — згадав Дзярський. — Я б хотів мати детальний звіт з відділу дорожніх комунікацій про зареєстровані останнім часом приватні англійські автомашини таких марок: «Аустін», «Морріс» і «Хільман».

Так точно, — повторив Мацєяк, записуючи.

Дзярський підвівся.

— Поки що бувайте, сержанте, — мовив він з усміхом.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

О четвертій годині Дзярський замкнув кімнату на ключ, одяг сіре осіннє пальто й синій капелюх і залишив будинок Головної команди міліції. Пройшов Длугою до площі Красінських і далі, до Фрета, звідти Мостовою, серед недавно відбудованих стародавніх кам’яниць та щойно початих будівель, на вулицю Широкий Дунай і, нарешті, переступив поріг невеличкого ресторанчика на розі, під назвою «Рицарський». Там Дзярський сів на незручний ослінчик у невеличкій залі з низьким склепінням і замовив фляки та шматок м’яса з хріном. Потім витяг з кишені кілька сторінок, надрукованих на машинці, і став перечитувати. Закінчивши, він півголосом мовив:

— Добре… — і з задоволенням поплескав величезний рицарський панцир, який стояв поруч. Глянув на годинника і взявся до страв. Кельнер скоса зирнув на сторінки, що лежали на столі. «Звіт про діяльність правління Варшавського філателістичного товариства», прочитав він.

Журналіст Едвін Колянко перейшов ринок Старого Міста. На хвилину він затримався біля вузької, високої кам’яниці, і зараз же зайшов у її вестибюль крізь вузьку муровану браму з дугуватим склепінням.

В першій кімнаті стояла чорна шафа, формою схожа на замок, і висіли оздоблені вітрини з червоного дерева. Під склом вітрин лежали поштові значки найрізноманітніших розмірів, ґатунків, взірців і кольорів, акуратно розташовані, наклеєні, з підписами внизу. В кімнаті повно було людей, які жваво розмовляли між собою. Ніхто не зважав на вік розмовника: немолоді, огрядні добродії обмінювались зауваженнями з одягненими в підкачані штанці хлоп’ятами.

Колянко протиснувся до сходів у глибині: з дубової темної стелі над ними звисала мідна бляха з польським орлом. На сходах також було повно людей. Хтось торкнув Колянка за рукав.

— У вас, пане, з собою ваш кляссер? — почув він поруч молодий голос. Зовсім юне, може чотирнадцятирічне обличчя допитливо вдивлялося в нього косими очима з-під дротяних окулярів.

— Що? — спитав розгублено Колянко, — що я маю?

— Аах… — мовив хлопець, — пробачте. Я думав, ви — філателіст. Бачу, ви тут уперше, думаю: «Якийсь новачок, треба підскочити, може, владнаємо якусь справу, обмін, чи що». Розумієте, пане…

— Розумію, — відповів Колянко, потираючи підборіддя. — Чекай… — додав він швидко; його осяяла раптова думка. — Ти любиш тістечка?

— Люблю, — байдуже відповів хлопець у дротяних окулярах, — але що з того? Та зрештою це неважливо. Важливо інше — серії марок та етикетки. Ось що зараз мене цікавить.