— Добривечір, пане Калодонте…
І мужній старий знову впав у якийсь гіпноз.
— Дддобрий вввечір… — пробелькотів він і додав, чіпляючись за рештки самовладання:
— Чим можу ссслужити?..
— Пачкою цигарок і дружбою… — серйозно відповіла постать. Голос був тихий, але звучний, трохи суворий.
— Що-о? Що-оо цце знначить? — пробелькотіли під звислими вусами губи Калодонта. Невпевненим рухом він поклав пачку цигарок перед собою.
— Це значить: я дуже хочу, щоб ми стали друзями, пане Калодонте, — мовив невідомий вишукано чемно. — Я… шукаю друзів, пане Калодонте, і саме подумав про вас. Здається, вчасно… — Калодонтові здалося, що незнайомий зробив жест, показуючи на камінь на одній з полиць. Після цього незнайомий поклав гроші й узяв цигарки. На вказівному пальці руки заблищав мільярдами блисків величезний, чудовий брильянт у масивній платиновій оправі.
За секунду світло впало на здивоване, перелякане обличчя Юліуша Калодонта. Біля кіоска — нікого. Нікого — тільки біла, снігова тиша.
Довгий ряд автомашин стояв біля бензозаправної станції на Польній. За невеличким «Оппелем» великий «ФС Люблін», за схожою на качку машиною «ІФА» стрункий «Стар-20», за міцною «Варшавою» чорний «Шевроле де люкс». Шофери посідали на приступки машин і з смаком курили. Був погожий кінець березня, першим легким подихом весни війнуло у Варшаві.
— Ну й що? — спитав замурзаний хлопець з солом’яного кольору волоссям. — Знов щось?
— Нічого нового, — відповів немолодий сивуватий чоловік у лиснючій від мастила кепці. — Відколи трапилась ота історія на Садибі, у нас нічого нового…
— Чекай, чекай, побачите, — заявив, підходячи, високий худий шофер у розстебнутому кожусі, — не тут, то десь в іншому місці. Побачите…
— Що це за номер? — наблизився до розмовників кремезний шофер у комбінезоні, — я був тоді, коли сталося оте побоїще на розі Відок і Кручої… Що це за номер?
— Холера його знає… — схилившись над мотором, відказав шофер у формі якогось міністерства і повстяних черевиках.
— Але ж фраєри не перестають нападати, — знов обізвався солом’яноволосий хлопець. — Аж страшно їздити вночі!
— Страх — це дурниці, — заперечив шофер у комбінезоні. — Як встигнеш схопити ключа, то не загинеш. Аби тільки вхопити.
— Чому фраєри? — сказав з викликом немолодий шофер. — Звідки ти знаєш, що фраєри? Звідки ти знаєш, скільки їх там?
— Багато, — мовив худий у кожусі. — Напевне, багато. Адже чути то тут, то там… То під Варшавою, то в місті…
— Поки що шоферів не чіпають, — сказав кремезний у комбінезоні, — але як чіпатимуть, доведеться порадитись. Спільно, — це єдиний спосіб…
— Холера його знає, що це за спосіб та який спосіб, — відповів шофер в уніформі. — Нічого не знаєш, це найгірше.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
— Півкіла цукру, чотири яйця і вівсяні пластівці, — попросила жінка біля прилавка. — Пані, дорога моя, ціп міліції—воно хіба що на ліки, — повернулась вона до сусідки.
— Що там таке знову, кохана пані Ковальська?
— Та знову, знов на Маримонтській.
— Що скажете, пані Ковальська?
— Як дасте мені десять грошів, то дам цілого злота…
— Ось, ось, золотенька моя. А що на Маримонтській? — Хто далі, прошу?..
— Дайте, будь ласка, пані, оцту, дріжджів і порошок для печива…
— Я аж боюся сина пускати, пані дорогенька!
— А скільки ж вашому синкові?
— Двадцять шостий минає, але така якась дитина, нікому не поступиться, тільки б усе сперечався, кидався б у вічі…
— А що там на Маримонтській, пані Ковальська?..
— Та приїхали, побили, покатували та й поїхали.
— А скільки ж їх було?
— Та, мабуть, душ з тридцять.
— Для мене п’ять кубиків Маггі, панно Зосю…
— Дайте, пані, дрібні, бо не матиму здачі.
— А хто їх бачив, цих тридцятьох?
— Ніхто. Приїхали й поїхали.
— І кого це так? Ожехощаків, пані, знаєте? Такі гарні хлопці із сьомого номеру, на Колекторській!
— Гарні вони, гарні, але добре, що їм хоч раз хтось по морді дав… Мого швагра торік мало не забили, паскудники.
— Але ж все одно діти — звідси, з Маримонту, пані Блащикова, як так можна казати? Міліція над ними змилувалась, бо їх побито, а ви їм лиха бажаєте.
— Такий спокійний район був цей Маримонт, а тепер чужі паскуди приїжджають і б’ються!
— Спокійний, спокійний… Як це ви такі дурниці кажете, пані Ковальська, добре мені, спокійний район, як карета швидкої допомоги вісім разів приїжджала останнього тижня…
— Півчвертки масла, панно Зосю, і гірчицю.
— Тільки дрібні, прошу, бо я з цією здачею нічого не вдію…
Поручик Міхал Дзярський дивився на дахи з вікна своєї службової кімнати. Був непривітний, але ясний, вітряний ранок. З будинку Команди міліції видко було Арсенал, вулицю Длугу, ріг Бєлянської і славнозвісну криницю «Груба Каська» з мідним стовпчиком і такою ж кулькою нагорі.
Поручик Міхал Дзярський був щуплий, невисокий, трохи худорлявий чоловік. У нього було дрібнорисе, сухорляве обличчя з темними вусиками і бистрі, проникливі очі. Кінець кінцем, він міг з успіхом не привертати нічиєї уваги. Коричньовий вельветовий піджак з універмагу і звичайнісінький галстук дозволяли йому довго залишатися непоміченим в усіх публічних місцях.
Дзярський відвернувся і пішов до письмового столу. Кімната була велика, охайно прибрана, досить порожня. Крім письмового столу, стояв у ній столик і три кострубаті стільці. На меншому столику стояли чотири телефонні апарати, на стіні висів великий план Варшави.