Злий - Страница 14

— Добривечір, пане Калодонте…

І мужній старий знову впав у якийсь гіпноз.

— Дддобрий вввечір… — пробелькотів він і додав, чіпляючись за рештки самовладання:

— Чим можу ссслужити?..

— Пачкою цигарок і дружбою… — серйозно відповіла постать. Голос був тихий, але звучний, трохи суворий.

— Що-о? Що-оо цце знначить? — пробелькотіли під звислими вусами губи Калодонта. Невпевненим рухом він поклав пачку цигарок перед собою.

— Це значить: я дуже хочу, щоб ми стали друзями, пане Калодонте, — мовив невідомий вишукано чемно. — Я… шукаю друзів, пане Калодонте, і саме подумав про вас. Здається, вчасно… — Калодонтові здалося, що незнайомий зробив жест, показуючи на камінь на одній з полиць. Після цього незнайомий поклав гроші й узяв цигарки. На вказівному пальці руки заблищав мільярдами блисків величезний, чудовий брильянт у масивній платиновій оправі.

За секунду світло впало на здивоване, перелякане обличчя Юліуша Калодонта. Біля кіоска — нікого. Нікого — тільки біла, снігова тиша.

ЧАСТИНА ДРУГА

1

Довгий ряд автомашин стояв біля бензозаправної станції на Польній. За невеличким «Оппелем» великий «ФС Люблін», за схожою на качку машиною «ІФА» стрункий «Стар-20», за міцною «Варшавою» чорний «Шевроле де люкс». Шофери посідали на приступки машин і з смаком курили. Був погожий кінець березня, першим легким подихом весни війнуло у Варшаві.

— Ну й що? — спитав замурзаний хлопець з солом’яного кольору волоссям. — Знов щось?

— Нічого нового, — відповів немолодий сивуватий чоловік у лиснючій від мастила кепці. — Відколи трапилась ота історія на Садибі, у нас нічого нового…

— Чекай, чекай, побачите, — заявив, підходячи, високий худий шофер у розстебнутому кожусі, — не тут, то десь в іншому місці. Побачите…

— Що це за номер? — наблизився до розмовників кремезний шофер у комбінезоні, — я був тоді, коли сталося оте побоїще на розі Відок і Кручої… Що це за номер?

— Холера його знає… — схилившись над мотором, відказав шофер у формі якогось міністерства і повстяних черевиках.

— Але ж фраєри не перестають нападати, — знов обізвався солом’яноволосий хлопець. — Аж страшно їздити вночі!

— Страх — це дурниці, — заперечив шофер у комбінезоні. — Як встигнеш схопити ключа, то не загинеш. Аби тільки вхопити.

— Чому фраєри? — сказав з викликом немолодий шофер. — Звідки ти знаєш, що фраєри? Звідки ти знаєш, скільки їх там?

— Багато, — мовив худий у кожусі. — Напевне, багато. Адже чути то тут, то там… То під Варшавою, то в місті…

— Поки що шоферів не чіпають, — сказав кремезний у комбінезоні, — але як чіпатимуть, доведеться порадитись. Спільно, — це єдиний спосіб…

— Холера його знає, що це за спосіб та який спосіб, — відповів шофер в уніформі. — Нічого не знаєш, це найгірше.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

— Півкіла цукру, чотири яйця і вівсяні пластівці, — попросила жінка біля прилавка. — Пані, дорога моя, ціп міліції—воно хіба що на ліки, — повернулась вона до сусідки.

— Що там таке знову, кохана пані Ковальська?

— Та знову, знов на Маримонтській.

— Що скажете, пані Ковальська?

— Як дасте мені десять грошів, то дам цілого злота…

— Ось, ось, золотенька моя. А що на Маримонтській? — Хто далі, прошу?..

— Дайте, будь ласка, пані, оцту, дріжджів і порошок для печива…

— Я аж боюся сина пускати, пані дорогенька!

— А скільки ж вашому синкові?

— Двадцять шостий минає, але така якась дитина, нікому не поступиться, тільки б усе сперечався, кидався б у вічі…

— А що там на Маримонтській, пані Ковальська?..

— Та приїхали, побили, покатували та й поїхали.

— А скільки ж їх було?

— Та, мабуть, душ з тридцять.

— Для мене п’ять кубиків Маггі, панно Зосю…

— Дайте, пані, дрібні, бо не матиму здачі.

— А хто їх бачив, цих тридцятьох?

— Ніхто. Приїхали й поїхали.

— І кого це так? Ожехощаків, пані, знаєте? Такі гарні хлопці із сьомого номеру, на Колекторській!

— Гарні вони, гарні, але добре, що їм хоч раз хтось по морді дав… Мого швагра торік мало не забили, паскудники.

— Але ж все одно діти — звідси, з Маримонту, пані Блащикова, як так можна казати? Міліція над ними змилувалась, бо їх побито, а ви їм лиха бажаєте.

— Такий спокійний район був цей Маримонт, а тепер чужі паскуди приїжджають і б’ються!

— Спокійний, спокійний… Як це ви такі дурниці кажете, пані Ковальська, добре мені, спокійний район, як карета швидкої допомоги вісім разів приїжджала останнього тижня…

— Півчвертки масла, панно Зосю, і гірчицю.

— Тільки дрібні, прошу, бо я з цією здачею нічого не вдію…

2

Поручик Міхал Дзярський дивився на дахи з вікна своєї службової кімнати. Був непривітний, але ясний, вітряний ранок. З будинку Команди міліції видко було Арсенал, вулицю Длугу, ріг Бєлянської і славнозвісну криницю «Груба Каська» з мідним стовпчиком і такою ж кулькою нагорі.

Поручик Міхал Дзярський був щуплий, невисокий, трохи худорлявий чоловік. У нього було дрібнорисе, сухорляве обличчя з темними вусиками і бистрі, проникливі очі. Кінець кінцем, він міг з успіхом не привертати нічиєї уваги. Коричньовий вельветовий піджак з універмагу і звичайнісінький галстук дозволяли йому довго залишатися непоміченим в усіх публічних місцях.

Дзярський відвернувся і пішов до письмового столу. Кімната була велика, охайно прибрана, досить порожня. Крім письмового столу, стояв у ній столик і три кострубаті стільці. На меншому столику стояли чотири телефонні апарати, на стіні висів великий план Варшави.