Злий - Страница 16

К оглавлению

— Шкода, — зітхнув Колянко, — в мене зараз стільки тістечок, що хтозна, як з ними впоратись.

Хлопець провів рукою з брудними нігтями по прилизаному їжачку волосся.

— Так, — замислено мовив він, — доведеться повести вас по виставці…

Обидва зійшли нагору.

— Як тебе звуть? — спитав Колянко.

— Васяк. Анзельм Васяк. За хвилину офіціальне відкриття виставки, — додав хлопець.

— Знаю, — відказав Колянко, — тому я сюди й прийшов…

— Прошу, панове! — залунав у глибині зали тремтячий старечий голос. Всі повернулися до невисокого добродія з виглядом професора-пенсіонера.

— Ювілейну виставку Варшавського філателістичного товариства оголошую відкритою.

— Хто це такий? — спитав Колянко.

— Це наш голова, — відповів Анзельм Васяк з гордістю й любов’ю в голосі.

— А цей пан поруч, у коричньовому піджаку? — знову запитав Колянко з несхибним інстинктом.

— Це паш скарбник, пан Дзярський. Чудовий знавець проблематики зубцювання.

— Чого?.. — перепитав Колянко. Він подумав: «Може, це інший Дзярський? Дзярський-педіатр?»

— Зубцювання… — повторив Анзельм Васяк. В голосі його зазвучала зневага.

— Анзельме, — з полегшенням мовив Колянко. — Прийди ось на цю адресу, і тістечка чекатимуть на тебе. А зараз бувай здоров. Хочу побути на самоті — після стількох нових вражень треба заспокоїтись… Ага, — додав він, подаючи Анзельмові свою візитну картку з адресою редакції, — про це — ні мур-мур. Я хочу зберегти своє інкогніто… — Він залишив Анзельма, охопленого побожним подивом.

Увагу журналіста на хвилину прикував міцно збудований молодий чоловік середнього зросту, з книжкою під пахвою, у визивно-клітчастому пальті з широкими плечима. Із складок яскравого шерстяного шарфа випиналася груба, засмагла потилиця, від усієї його постаті віяло напруженою, конденсованою силою. Найяскравішою рисою його обличчя був зламаний по-боксерському ніс, без сумніву перебитий колись на рингу. Невеличкі темні очиці з захопленням вдивлялися в переповнені філателістичними чудесами вітрини.

— Щиро перепрошаю! — вигукнув Колянко, незручно повернувшись та щосили штовхнувши когось просто в голову. — Пробачте мені, пане… сто разів прошу пробачення. Тут так тісно.

Потерпілий спокійно підняв з підлоги свій старомодний капелюх-котелок.

— Нічого, — посміхнувся він. — Трапляється. «Бідний філателіст… — співчутливо подумав Колянко. — Яка характерна постать: твердий котелок, напевне гутаперчевий комірець з ріжками, сак-пальто з оксамитовим коміром, парасолька… Класичний взірець бухгалтера і філателіста».

— Буває, — повторив той, старанно обтираючи рукавом пил із свого старомодного капелюха, — тут нема про що говорити, прошу пана.

На жовтому, наче вирізьбленому із слонової кістки обличчі з розумними чорними очима був вираз невимушеної чемності. Він ще раз уклонився Колянкові, одвернувся і вільною ходою рушив між відвідувачами й вітринами.

«Котелок? — замислився Колянко. — Хто сьогодні носить такі капелюхи?»

Дзярський поволі йшов вздовж вітрин. Він був сам. Колянко трохи наблизився до нього.

— Цікаво, — мовив він, наче сам до себе, зупиняючись поряд з ним. Дзярський глянув на нього прихильно.

— Ви маєте на думці оті серії тематичних альбомів? — спитав він.

— Так, — відповів Колянко з притиском. — Які імпозантні альбоми!

Дзярський пильно глянув на нього, й Колянко відчув, що втрачає грунт.

— Я початкуючий філателіст, — обізвався він невпевнено.

«Ніякий він не філателіст…» подумав Дзярський, чемно намагаючись його обминути.

— Щиро перепрошаю, пане, — знов заговорив Колянко. — Я б хотів дещо спитати у вас про зубцювання…

— Слухаю, — всміхнувся Дзярський. — Що вас цікавить?

— Бачте, у мене вдома є марка з Нової Гвінеї, — імпровізував Колянко, — і мене турбує, чи зубцьована вона так як слід…

— Чи має вона зубцювання лінійне, гребінчасте, скринькове, рамкове чи хрестове? — спитав серйозно Дзярський.

— Здаюсь, — застогнав Колянко. — Досить з мене…

Дзярський чемно всміхнувся, злегка вклонився і приєднався до однієї з груп, де чути було жваві суперечки. За хвилину він почав прощатися. Колянко зійшов слідом за ним униз. Тут Дзярський на мить зник в одній з клубних кімнат. Біля чорної шафи стояла якась скромно одягнена жінка з білявим хлопцем.

— Що ж ми купимо? — спитала жінка в хлопця.

— Кляссер. Справжній кляссер… — шепнув мрійно хлопець.

— Прошу один кляссер, — звернулась жінка до продавця. Продавець вийняв великий червоний блокнот із сторінками, обклеєними смужечками тоненького, прозорого целофану. Хлопець жадібно потягнувся до нього. «Оце й є кляссер», подумав з жалем Колянко.

— Радий? — спитала скромно одягнена жінка. Хлопець не відповів. Він тільки глибоко зітхнув, як людина, свідома свого щастя.

З клубної кімнати вийшов Дзярський, перейшов залу й попрямував на вулицю. Колянко рушив слідом. Десь на Ринку він наздогнав його.

— Вибачте, пане, що я вас турбую… — почав він. Дзярський бистро глянув на нього. Це був зовсім інший погляд, ніж там, на виставці.

— Слухаю вас.

— Я б хотів з вами поговорити, пане поручику.

На обличчі Дзярського не здригнувся жоден мускул.

— Преса — це велика сила… — поволі проказав Дзярський, і Колянко зрозумів, що натрапив на людину, зліплену з такої ж глини, як і він сам.

— Якщо вже ми стільки сказали одне одному, — Колянко чемно всміхнувся, — не бачу причин, чому б нам не почати розмови з взаємною пошаною.