Злий - Страница 119

К оглавлению

119

— Можливо. А що ще?

— Я пізнав пана в котелку.

— Хто він такий?

— Союзник.

— Як його звати?

Не знаю… — Калодонт злегка зніяковів.

— Дуже добре, — похвалив чоловік у темних окулярах. — Ви неоціненний спільник. А ще що?

— Марта… Її, мабуть, схопили!

Чоловік у темних окулярах встав, знову сів, обернувся до Калодонта і взяв його за плече.

— Як? — майже крикнув вій.

— А так, — відповів досить сердито Калодонт, — учора вранці вона поїхала на товчок, — і досі нема. Пані Маєвська вже заявила в міліцію.

— Пане Юліуше, — мовив чоловік у темних окулярах тихо, але з притиском. — Справи погіршуються. Ось тут, хвилину тому, я переконався, як фальшиво мене розуміють, як навпаки трактують те, що я роблю. А тепер і Марта…

Він встав і хотів піти. Калодонт схопив його за піджак.

— Сідай, шефе, — промовив він з приязним докором. — Хоч я й поганий співпрацівник, але… — він завагався. «Як йому пояснити? — замислився зніяковіло, — адже вони суперники». — В усякому разі, в мене є деякі цікаві відомості, — сказав він обережно, — я знаю, хто написав статтю про вас, і маю доступ до цієї людини.

— Адже стаття… — почав чоловік у темних окулярах.

— Ні, — промовив Калодонт, — все склалося зовсім по-ішому. Сьогодні вночі я довідався…

І він розповів, як було насправді.

— Звідкіля ви все це знаєте? — спитав чоловік у темних окулярах, коли Колодонт закінчив, — від кого? Хто вам розповів?

Калодонт кінцем ціпка вимальовував на піску якісь игзаги.

— Доктор Гальський, — сказав Калодонт, раптом зважившись. — Я не певен, чи ви знаєте, хто він такий?

— Знаю, — відповів той, і якась металева нотка забриніла в його голосі. — Як ви добралися до нього.

— Він спав сьогодні в мене, — жалібно повідомив Калодонт. — Я зайшов до нього, шукаючи Марту. — Запала тиша, сповнена таємничості. — Гальський дуже хоче поговорити з вами, — з розпачем заявив Калодонт. — Я не знаю, чи ви…

— То ви казали йому про мене? — несподівана лють затремтіла в голосі чоловіка в темних окулярах. — Пане Калодонте…

В повітрі нависла загроза.

— Ні, — тихенько, але безбоязно відповів Калодонт; він знав, що пломеніє за темними окулярами, але зараз чомусь не боявся, — це він весь час говорив про вас. Вважає, що ви врятували йому життя. Обожнює вас. Твердить, що має вам сказати щось дуже важливе. Мріє зустрітися з вами. Я знаю, що це дивна річ, але це правда…

І знову повна недомовок тиша запала над лавою — мов над острівцем мовчання серед галасливого океану дітвори.

— Прошу вас, дайте згоду на зустріч, — промовив Калодонт майже благально.

— Гаразд, — спокійно і лагідно відповів чоловік у темних окулярах, — я ввечері з ним поговорю. Він, здається, щойно після тяжкої хвороби, так?

— Так, — прошепотів Калодонт, із вдячністю дивлячись у темнозелені скельця, — це правда… — Він хотів сказати ще безліч теплих слів, але чоловік в окулярах встав і перебив його.

— Тепер треба пошукати цю дівчину, — кинув він і пішов, не попрощавшись, швидким пружним кроком. Калодонт встиг проте помітити, як він делікатним, обережним рухом обминув дитину, що бігла наосліп, просто йому під ноги.



Єжи Метеор вийшов з під'їзду свого будинку після безсонної кошмарної ночі; перед ним мигтіли обличчя Мериноса, Вільги, Марти і його власне. На вуличних стовпах рожевіли великі афіші, на яких вугластими величезними літерами чорного кольору сповіщалось про футбольний матч між Польщею і Угорщиною. Перед стовпами юрмилися люди, вивчаючи і раз у раз перечитуючи в афішах усі подробиці; пробігаючи очима по тексту, болільники кусали від хвилювання губи. Варто було тільки зирнути на цю картину, щоб зрозуміти відразу ж: золоте видіння квитка на цей матч для декого закриє на кілька найближчих днів усе: родину й працю, погане самопочуття і любовні турботи.

На розі Маршалковської Метеор узяв таксі, доїхав до Краковського Передмістя і зійшов біля Академії наук. Повільним кроком попрямував на вулицю Коперніка і за кілька хвилин був уже перед будинком Центральної ради профспілок. Метеор сердито глянув на вилиту з бронзи емблему установи — герб праці, — обрамлений колоссям молот, — увійшов у двері і опинився у великому, ясному, дуже чистому холі. Біля сходів видко було будку швейцара з написом: «Довідкове бюро». Метеор помітив з лівого боку на стіні велику таблицю з переліком відділів, став перед нею і почав пильно вивчати. Не без підстав він думав, що в місії, яку йому довелося виконувати, варт уникати зайвих розмов. Проте швейцар здавна чомусь зневажав писане слово, вважаючи за свій святий обов'язок допомагати кожному, хто напевно заблукав у лабіринті орієнтаційної таблиці, а тому він вийшов з будки і наблизився до Метеора.

— Що ви, громадянине, шукаєте? — ввічливо запитав він. Це був невисокий на зріст, симпатичний дідок з голубими очима і ріденьким сивим волоссям. Борт його піджака прикрашеннй був колодками і сяяв мініатюрами нагород, серед яких почесне місце займав значок ЦРПС.

— Вже знайшов, — запевнив Метеор, хоча не знайшов ще нічого, — дякую!

— А який вам потрібен відділ? — наполягав ввічливий швейцар.

— Відділ праці і заробітної плати, — сказав Метеор, аби відчепитись; він шукав відділ вистав і видовищ і саме зараз помітив його в морі тексту таблиці.

— Другий поверх, — сказав швейцар, зрадівши. — От бачите, і навіщо ж мучитись самому, коли я можу все сказати.

— Дякую, — чемно відповів Метеор. — А ліфт є у вас?

119