— Знаю, — сказала Марта, — інженер Альберт Вільга, ак? Тут стіни говорять про вас, — показала вона на обвішані стіни, і ясний усміх на мить майнув на її обличчі; усміху цього було досить, щоб у бетоново-сталевій душі Альберта Вільги забринів незрозумілий відгук, якого він не міг пригадати в собі з часів дитинства.
— Мій знайомий, пан директор Хацяк, — чемно промовив Вільга, — запросив вас до мене, заходьте, будь ласка. Чим хата багата…
— Дякую, — сказала Марта, — мені дуже прикро, що… — їй здався кумедним цей, схожий на мумію, чолов'яга з виглядом героя довоєнних кримінальних романів.
— Відчиняй, — перебив фамільярно Метеор, відчувши, що справи повертають на добре.
Вільга зняв фартух і повісив його на вішалці.
— Пробачте мені, пані, — сказав Вільга, але я не приготувався до такого чарівного візиту.
«Звідки в нього ця галантність? — здивувався Метеор, бо такого тону ще ніколи не чув у Вільги. — Що з ним трапилось?»
— Це ви мені пробачте, — мовила Марта, — а також і директору Хацяку. Ми несподівано завітали, бажаючи поздоровити вас із днем іменин, а виявляється, ви не відзначаєте цього дня. — Останні слова вона промовила Метеорові тоном гіркого докору.
— Що ви, — люб'язно заспокоїв її Вільга, — такий урочистий момент. Дуже прошу… — Він відгорнув червону портьєру і відімкнув надійно замкнені двері. Вели вони до невеличкого передпокою з багатьма вішалками з оленячих рогів; з передпокою був хід до просторого, гарно вмебльованого приміщення. Меблі були надзвичайно хорошого гатунку: темний буфет у стилі «Шіппендаль», великий чудовий секретер з рожевого дерева, диванчик «ампір» і важкі шкіряні крісла; на стінах висіли чудові полотна митців польської школи баталістів з незмінним мотивом: улан на коні, що бере глек з рук гарненької сільської дівчини або ж хвацько осипає її поцілунками. Між картинами виднілися кольорові реклами великих автомобільних фірм — «Альфа-Ромео», «Гіспано-Суіза», «Ролл-Ройс». Характерно, що в цій кімнаті зовсім не було вікон, лише замкнені двері в одній стіні.
— Сідайте, будь ласка, — звернувся Вільга до Марти, виймаючи з буфета піднос з напоями. — Що вам більше подобається? — галантно запитав він, — біле вино, м'ятний лікер з содовою водою чи апельсиновий сік з краплею вермуту?
— Тут зовсім не душно, хоча й нема вікон, — досить наївно зауважила Марта, з цікавістю оглядаючись навколо.
— Вміло проведена кліматизація, — скупо посміхнувся Вільга. — Директоре, — з неприхованою зневагою звернувся він до Метеора, — залишимо пані на хвилинку. Я попрошу вас на кілька слів. Он журнали. — Вільга показав Марті на кипу закордонних журналів з автомобільної справи, що лежали розкидані по секретеру, і вийшов з Метеором у контору.
— Що таке? — несподівано спитав Метеор.
— Давай гроші, — сказав Вільга. — Пацюк поїде до «Делікатесів», привезе ковбас, сардинок, фруктів, кексу, приготуємо якусь закуску. Хмільне в мене є.
Метеор витяг, вагаючись, двісті злотих.
— Більш нема… — почав він невпевнено, — підкинь щось, Алюсю, я сьогодні чистий…
— Ах ти жебрак, — холодно процідив Вільга, — давай п'ятсот злотих. Ти ж нафарширований грішми до самого носа. Горілки не п'єш, ще й жінки тобі доплачують. А як трапиться така, що треба викласти щось на стіл, то огинаєшся, вошивцю?
Метеор простяг ще триста злотих, лице в нього перекосилося від болю.
— Ані гроша більше, — простогнав він.
— Ти! Як тебе звати, бо я забув?
— Хацяк, — сказав Метеор, — директор Хацяк. Може, це надто скромне прізвище? — раптом насупився він, — може, треба було назватись Героєвським? Альфонсом Героєвським? Дуже гарне прізвище. З солідної родини, відразу видно.
З тонких губ Вільги вихопився звук, схожий на скрегіт ножівки по іржавому залізу. Метеор злякано глянув на нього. Він ніколи не чув такого звуку. Та це був тільки веселий сміх, яким інженер Альберт Вільга не сміявся вже багато років.
Метеор повернувся до Марти, а Вільга зійшов униз, дав Пацюкові якісь інструкції, і той, витерши клоччям долоні, накинув на голі груди плащ і виїхав з гаража в деренчливій «Шкоді». Вільга повернувся до себе в квартиру.
Через кільканадцять хвилин Пацюк узяв з машини кілька важких пакунків і заніс їх до прикрашеного рогами передпокою. Вільга поклав усе це на стіл і розгорнув пакунки.
— Може, допомогти? — звернулась Марта до Вільги. — Дозвольте, я поможу.
— Будь ласка, — мовив Вільга і глянув у сірі сяючі очі Марти. Його права повіка почала тремтіти швидко й часто, що свідчило про велике зворушення. Він підійшов до зачинених дверей, відімкнув їх, засвітив світло, потім пропустив Марту вперед. За дверима був невеличкий альков, також повний меблів, серед яких Марта встигла помітити широке французьке ліжко і велику шафу. З алькова двері вели до малої, зразково чистої кухні і сусідньої ванної кімнати; тут також не було вікон. В кухні Вільга поклав оберемок припасів на стіл, а Марта зняла з гачка чистий рушник і підперезалася ним замість фартушка.
— Чудово… — прошепотів Вільга; слово це прозвучало в його вустах так дивно, що Марта зашарілася, а Вільга аж злякався.
— Знаєте що? — сказав Метеор, — я візьму машину і поїду, привезу пластинки. В тебе, Алюсю, самі тільки «Тоски», «Легари» та «Країни усміху». Хіба це музика?
— Панове, ви, бачу, готуєте якусь велику гулянку? — трохи стривожилась Марта.
— Такі імпровізації не забуваються, — сказав Вільга.
— Ви праві, — визнала Марта і подумала: «Зрештою, мені нема кому давати пояснень. Чоловіка я не маю, а тут досить весело… З цим немолодим паном приємно поговорити, інтелігентна людина».