Злий - Страница 111

111

— Їдь, їдь, — промовив з несподіваною квапливістю Вільга, — хай тобі Пацюк дасть «Шкоду».

Метеор пішов, а Марта і Вільга з запалом взялися готувати бутерброди. Марта раз у раз ходила в їдальню і розставляла на столі тарілки; вона з кожною хвилиною почувала себе вільніше. Проходячи за якимось разом через альков, помітила, що вгорі, над ліжком, видко плямку денного світла: там було невеличке віконечко. «Чого воно так високо? Чого воно таке мале? Що крізь нього видно?» подумалось Марті, але вона зараз же забула про це, захоплена готуванням закуски.

Приїхав Метеор, і з їдальні залунало: «С'еst ci bon…»1

— Ну, як? — вигукнув Метеор, вбігаючи до кухні, — пані Ірмо, оце так музика, правда? Муха й та не всидить…

— Зовсім не оригінальна, — скривився Вільга.

— Прошу до столу, — сказала Марта і перелякалась. — Пробачте, — звернулась вона до Вільги, — що я так порядкую.

— Чудово, — посміхнувся інженер, — в цьому є якась чарівність.

— Я тому так сказала, — виправдувалась Марта, — що дуже їсти хочу. Цілий день була на товчку.

— Де горілка? — голосно запитав Метеор, — зараз саме час.

Вільга подивився на нього з холодним усміхом:

— Звідкіля у вас, пане Хацяк, такий потяг до алкоголю?

— Інакше себе почуваєш, як хильнеш, — бадьоро відповів Метеор, — все постає в рожевому світлі. Правда ж, пані Ірмо?

— Не знаю, — відповіла Марта, кладучи собі добрячий шмат апетитної шинки. Вільга пішов на кухню й приніс дві добре охолоджені пляшки горілки.

— Дозвольте? — спитав він, схиляючись над Мартою з пляшкою в руці.

— Ну ясно, — квапливо промовив Метеор. — Наливай, Алюсю. Один раз на світі живемо!

Марта схвально кивнула головою; рот у неї був набитий шинкою і закоркований великою червоною редискою.

— Ну, хай щастить! — Метеор підніс чарку; Марта проковтнула, підняла свою, і всі випили.

— Е-е-е-е! — промовив з великим розчаруванням Метеор, звертаючись до Марти, — так не можна. Тут, у цьому ресторані, п'ють нарівно, до дна, і все, а не половину. Ми будемо з Алюсем гніватись на вас…

— Пане Вітольде, — сказала Марта, — мені треба спочатку щось з'їсти. В мене в шлунку порожнеча, я відразу захмелію.

«Його тепер звати Вітольдом», подумав з мстивим задоволенням Вільга.

— Вітусю, — звернувся він до Метеора, — пані Ірма питиме так, як їй буде краще. Розумієш?

— Не розумію, — упирався Метеор; від першої ж чарки в нього почервоніли вуха, — треба бути добрим компаньйоном або зовсім не бути ним. Алюсю, повтори!

Вільга налив дві чарки.

— Вип'ємо! — вигукнув Метеор піднесеним голосом, — пані Ірмо, давайте!

Марта підняла келих і випила — цього разу до дна: холодна горілка їй припала до смаку. Крім приємного збудження, дівчина нічого більше не відчувала.

Залунав дзвінок, Вільга встав і вийшов.

— Ірмо! — Метеор квапливо підсунувся до Марти і налив їй чарку, — ну, а тепер зі мною. Давайте перейдем на ти… — І він окинув її недвозначним поглядом.

— Ой, директоре, — засміялась Марта, — не так швидко, я мушу звикнути.

— Звикати будемо пізніше, — сказав Метеор; у нього знадливо затремтіли ніздрі: він вважав, що це подобається жінкам, бо свідчить про палкий темперамент.

Увійшов Вільга і кинув в'язки ключів на секретер: Марта помітила, що за стіною, з-за якої долинало досі тихе, але безперервне гудіння верстату, запала тиша.

— Котра година? — спитала вона.

— Четверта, — відповів Вільга, глянувши на золотий «лонжин».

— Вже пізно, — зітхнула Марта.

— Ще не пізно, зовсім не пізно! — вигукнув Метеор і схопився з крісла; він поставив нову пластинку, з адаптера полинули звуки швидкого танцю.

— Ходімо, — владно заявив Метеор, схопивши Марту за руку і мало не піднявши її з крісла.

«Власне, — подумала Марта, — мені все одно треба було б піти пообідати. Я можу тут ще побути з годинку».

Вільга з чаркою в руці сів на бильце шкіряного крісла й стежив, як вони танцюють.

— Вам цей танець подобається? — спитав Метеор, притягуючи Марту ближче до себе. — «Ми-и-и-ла мо-о-я-я…», — почав підспівувати він.

Марта танцювала добре, але неохоче.

— Так близько не можна, — рішуче відсунулась вона від Метеора, — хто так танцює?.. І взагалі, чи не вважаєте, що це ідіотизм бути вдвох, коли пан інженер сидить і нудьгує?

«Як вона змінилася! — дивувався Метеор, — на товчку була зовсім іншою»…

— Алюсю, — раптом заговорив він, — залишмо ще раз пані Ірму на хвилинку. В мене до тебе одна справа…

— Будь ласка, — мовила Марта, — не соромтесь. Вони вийшли в контору, і Метеор старанно завісив портьєри, щоб Марта не могла підслухати.

— Ти, Алюсю, — почав він, — товариш мені чи ні?

— А хіба що? — холодно запитав Вільга.

— Компаньйон ти мені чи ні? — наступав Метеор, — ну, скажи!

— А як компаньйон, то що?

— То змивайся звідси. Випий горілки, поїдь у кіно або на прогулянку до Віланова, — куди хочеш, — квапливо говорив Метеор. — А я з нею тут залишуся. На дві години, не більше. Скажеш, що по телефону викликали, щоб не сполошити її. Я тут трохи її підпою, потім умовлю, і все буде гаразд. Ну, як? Домовились?

Вільга довго дивився на Метеора своїми бляклими очима.

— Ну? — нервувався Метеор; піт заблищав у нього на лобі.

— Ні, — твердо заявив Вільга, — і мови не може бути про це.

— Ти що, здурів? — вигукнув Метеор, — реформатор знайшовся! Рятівник! З якого це часу тебе дратують такі речі? Громадський благодійник!

— Ти базіка, — промовив без усякої люті Вільга, — заткнись, гаразд? А зараз слухай: ти сам попрощайся і йди під три чорти…

111