— Розумієш? — звернувся Меринос до Зільберштейна, — цей вошивець Метеор як директор повинен офіціально підписати вимогу, щоб одержати гроші з рахунку кооперативу «Торбинка». Бо в мене в касі всього якихось п'ятнадцять тисяч.
— І досить, — квапливо промовив Зільберштейн, — решту доплатимо, як одержимо квитки.
Меринос мимохідь, але уважно глянув на Льову; підвівся, відімкнув невеличкий сейф, що стояв у кутку кімнати, і, відвернувшись од Зільберштейна, відрахував тридцять банкнот по п'ятсот злотих.
— Так і зробимо, пане голово, — надто гарячково запевнив Зільберштейн, кладучи гроші в кишеню, — я приїду з квитками, а ви вже візьмете решту, гаразд? Отже, де ми зустрінемось?
— В «Попелюшці», — відповів Меринос.
— Чудово, — квапливо згодився Льова, — а поки що… до побачення!
— Гляди ж мені, — кинув йому із злостивим усміхом Меринос.
«Повір, синку, — подумав він самовдоволено, — що ти віддаси ті кілька злотих, які сьогодні заробиш на мені… Віддаси їх, коли будемо розраховуватись — щоб знав надалі, — такого шефа, як я, не легко обдурити…»
— Будуть грандіозні іменини, — мовив Метеор в таксі, яке він зупинив на Краківському Передмісті, — збереться багато гостей. Ось побачите, як буде весело.
— Чудово, — відповіла Марта, — я люблю такі несподівані свята. Який сьогодні день? — зацікавилась вона.
— Четвер, — відповів Метеор. — День святого Альберта.
Вона заспокоїлась, бо квартали, якими проїжджало таксі, знову збудили в ній тривогу.
Машина зупинилась навпроти облупленої п'ятиповерхової кам'яниці на Крохмальній вулиці. Марту охопила непевність: їй захотілось якнайшвидше вибратися з усього цього. Але не було як: Метеор чемно відчинив дверцята таксі і промовив:
— Прошу вас, сюди…
Отож Марті не залишилось нічого, крім почуття гумору, — це останній рятунок в подібних ситуаціях. Вона не без подиву констатувала, пройшовши слідом за Метеором браму й подвір'я, що опинилася в великому гаражі.
Марта й Метеор зійшли по залізних стрімких сходах шпору і, минувши верстацький цех, опинились в конторі підприємства.
— Посидьте, будь ласка, — сказав Метеор, — і почекайте хвилину. Гаразд?
— Гаразд, — відповіла Марта; її знову охопив легкий неспокій. — А де ж ті іменини? — додала вона.
— Будуть, — нахабно посміхнувся Метеор, — не все вразу.
Він вийшов з контори і спустився по сходах вниз; у дальньому кутку гаража стояв Вільга над піднятим капотом оливкового «Гумбера»; забруднений мастилом Пацюк длубався всередині, засунувши голову в мотор.
— Алюсю, — квапливо промовив Метеор, — у мене до тебе серйозна справа. Дозволь на хвилинку.
— Свіча — дурниця, — казав Вільга до Пацюка, що підняв щось угору, — а от що робити з дросельною заслінкою?
— Алюсю, — наполягав Метеор, — можна тебе на хвилинку?
— Що таке? — спитав Вільга, зирнувши на Метеора збляклими очима. — Не бачиш, що я зайнятий?
Метеор відвів його вбік.
— Я хочу, щоб ти влаштував обід, — сказав він, напружено дивлячись в обличчя Вільги.
— І що має бути на обід: смажена яловичина чи курка в соусі? — холодно запитав Вільга, — в цю хвилину чи за годину? — Потім спокійно поцікавився: — Ти що, з глузду з'їхав?
— Ні, — заперечив Метеор, подумав трохи й додав: — А може, й так… Якась безглузда історія… Я на льоту розтратив сто п'ятдесят злотих, не рахуючи вже дрібних витрат
— На жінку, — сказав Вільга, — мабуть, на жінку, якщо з жалем говориш про гроші. На шмаття не шкодуєш, наскільки я тебе знаю, а горілки не п'єш.
— Вгадав! — згодився Метеор.
— Отже, що ти хочеш? — спитав Вільга. — Грошей у мене нема, я не позичу тобі ані шага.
— Я маю гроші, — схвильовано признався Метеор, — тільки не знаю, що з нею робити. Ну й дурний я! Сказав їй, що повезу на іменини.
— А куди привіз? — ледь посміхаючись, спитав Вільга.
Сюди, — відповів замислено Метеор.
Вільга перестав посміхатись.
— Ти що, з глузду з'їхав? — вдруге запитав він. — І, може, хочеш, щоб я тобі справив іменини?
— Мені не треба справляти іменин, — захищався Метеор, — але все ж допоможи якось.
— Забирайся ти звідси з своєю дівкою, — тихо, але рішуче заявив Вільга. — Мені зараз не до цього. Коли б Меринос довідався, що ти зараз виробляєш, він би тебе не погладив по голівці. На Пружній зараз тривожне становище, а цей шльондра з своїми пригодами…
— Алюсю, — благав Метеор, — куди я з нею піду? Подумай, що я скажу їй?
— Веди її до себе додому, — байдуже запропонував Вільга, — але зараз же!
— В ту нору? — в голосі Метеора забринів розпач, — ти ж знаєш, як я живу… Молоді фахівці з моєї спеціальності не одержують хороших квартир при розподілі, сам знаєш… — додав він з гіркотою, — якби ти знав, скільки мені здоров'я коштувало, поки я її сюди припровадив? Що я їй зараз скажу?
— Ходім, я все влаштую, — сказав Вільга, витираючи чистою ганчіркою руки.
— Пам'ятай! — вигукнув Метеор, поспішаючи за ним, — моє прізвище Хацяк. Директор Вітольд Хацяк!
Марта з цікавістю розглядала кубки, нагороди, емблеми і фотографії, коли двері раптом відчинилися і зайшов летеор в супроводі якогось пана з довгастим брезклим обличчям, одягненого в сірий, бездоганно чистий робочий фартух, який носять на роботі креслярі та лаборанти. У викоті фартуха видно було зав'язану вузлом на шиї шовкову хустку бордового кольору, в білі горошинки.
— Пані Ірмо… — почав досить зніяковіло Метеор.
— Вільга, — стукнув підборами супутник Метеора.