Злий - Страница 90

Колянко замкнув кімнату на ключ і зійшов униз. У вестибюлі, біля виходу, стояла струнка дівчина в ситцьовій хустці, накинутій на голову й плечі. Вона підтримувала її рукою біля підборіддя, як це роблять селянки, повертаючись з базару в сльоту.

— Гавайко, — тихо вигукнув Колянко, — що трапилось? Гавайка повернула до нього бліде обличчя, без тіні косметики, свіже, гарне й смутне.

— Прошу, пане… — почала вона швидко, — це тільки ви можете залагодити. Це тільки ви можете зробити…

— Що трапилось? — повторив Колянко.

— Нічого не трапилось, — відповіла Гавайка тривожно, — але може трапитись… Я не хочу, щоб Люлек приходив до бару «Насолода»! Я не хочу, щоб він бачився з цими лобурями, щоб комбінував з ними, з тим Крушиною, з тим лисим мочимордою, отаким елегантним. Я боюсь… — додала вона тихше.

— Чого ж ти боїшся? — спитав Колянко.

— Не знаю, — шепнула Гавайка, опускаючи очі. — У мене погані передчуття… Я… знаєте, пане, я не помиляюсь… Прошу, пане, — почала вона, підіймаючи на Колянка чудові темні очі. — Ви можете, я знаю, тільки ви це можете. Зробіть так, щоб він залишив це життя, взявся б до якоїсь чесної праці. Зробіть!.. Він так вас шанує, так слухає… Тільки щоб він це покинув… Я не через те кажу, що чогось там від нього хочу; правда ж, ні… Я знаю: раніш чи пізніш це скінчиться — воно занадто гарне, занадто добре, таке довго не буває. І він напевне мене кине. Але тут уже нічого не вдієш… На це немає ради… Коли б тільки з ним не сталося нічого поганого!

Її бліде благальне обличчя здавалося вужчим і ніжнішим в рамці хустки, яку вона конвульсійно стискала біля підборіддя, уста й очі ніжно темніли на сірому фоні вестибюля.

— Гавайко, — суворо наказав Колянко, — скажи, що трапилось? Ти щось знаєш. Досі ти не приходила… і раптом якісь передчуття, страхи… Я допоможу тобі, але скажи…

Гавайка мовчала, уникаючи погляду Колянка.

— Та вони там… — обізвалась вона за хвилину, — говорили вчора, що Пєгус, тобто Люлек, повинен щось влаштувати, що буде якийсь великий номер, на велику монету, що як він… Люлек… не посковзнеться, тоді… Говорили щось про ярмарок, що це важлива справа, що там повинен залишитися якийсь труп… Хіба я знаю? — вигукнула вона з розпачливим хвилюванням. — Адже я чула п'яте через і десяте… Самі уривки… Пили горілку й говорили…

— Хто вони? Хто вони такі? — гостро спитав Колянко, допитливо вдивляючись в обличчя дівчини.

— Ну, ті… я їх не знаю… Не знаю, хто вони такі, — незграбно викручувалася Гавайка; гримаса страху скривила її губи, очі уникали погляду Колянка. — Якісь такі… бандити, — раптом рішуче призналась вона. — Люлек завжди має з ними справи.

— Ти сказала одне прізвище? Яке?.. Крушина чи щось таке? — допитувався Колянко,

— Не знаю, — обірвала Гавайка; очі її знову наповнилися благанням. — Не знаю. Не мучте мене, пане, я справді не знаю… Тільки благаю вас: заберіть Люлека звідти! Дайте йому якусь роботу.

Вона знов опустила очі, прегарний рум'янець забарвив їй щоки.

— Може напочатку йому буде важко, то навіть… я йому

підкину трохи грошей, бо такі, як він, не звикли лічити заробітки.

Колянко мовчав, кусаючи губи.

— Добре, — сказав він за хвилину, — зроблю все, що треба. Обіцяю тобі, що Люлек туди не повернеться. Приходь через кілька днів, щоб я міг дізнатися, чи він додержить свого слова.

— Дякую, — промовила Гавайка тихо й швидко. — І хай пан не дозволяє йому йти на цей ярмарок. Оті продавці з візків — я їх знаю, від них краще далі…

— Добре, — кивнув Колянко, — не дозволю.

— До побачення, — злегка вклонилася дівчина. Вона насунула хустку на лоба, закутала плечі, наче від холоду, і поспіхом вийшла, зачиняючи за собою брудні від друкарської фарби двері. Колянко поволі пішов сходами нагору.

Відчиняючи двері своєї кімнати, він гукнув кур'єрові:

— Пане Юзю, пошукайте мені редактора Віруса. І хай він зараз же іде до мене.

Колянко зачинив двері і став біля вікна: погода була чудова, напоєна дозрілою весною, сонце клало теплі, золотисті плями на все, прикрашаючи кожен закуток вулиці, закуреного подвір'я, старих, почорнілих дахів. Колянко обернувся, почувши, що хтось відчиняє двері.

До кімнати зайшов Кубусь, голосно насвистуючи популярну пісеньку під назвою «Дівчина — не люди»…

— Сідай! — наказав Колянко, — Я мушу з тобою поговорити.

Кубусь закінчив свист карколомним пасажем і сів на стіл, по-турецьки схрестивши ноги.

Що чувати? — спитав він весело. — Є щось нове на шпальтах?

— Здається, нічого сенсаційного в постачанні молоком столиці немає, правда? Добре, хоч завтра цей ярмарок. Ну, й забава буде, ось побачите, пане Едвіне… — Він ніжно поправив «метелика», що грав барвами полуниць у суміші з аметистом.

— Кубусю, — лагідно спитав Колянко, — хто такий пан Крушина?

— Мій друг, — невимушено повідомив Кубусь. — Приятель і начальник. Такий собі колишній боксер.

Він бистро глянув на Колянка, намагаючись вгадати причину цього лагідного допиту.

— Кубусю, — ще лагідніше почав Колянко, — я теж твій начальник і друг, правда ж?

— Цього не можна приховати, — посвідчив Куба. — Це так звана незаперечна істина.

— Кубусю, — продовжував Колянко, — а хто з цих двох друзів і начальників тобі дорожчий? Я чи той Крушина?

— Ну, знаєте, — обурився Кубусь, — що за безглузде запитання! Де ви втратили свою хижу газетярську кмітливість, пане Едвіне? Пожартувати з вами не можна. На все можна вас купити.

— Добре, — серйозно відповів Колянко, — в такому разі, прошу тебе: негайно, зараз же, припини стосунки з цим паном Крушиною. І ти не підеш ні на який ярмарок.