Злий - Страница 88

Сказавши це, Марта відійшла гордим кроком.

«Що з нею сталося? — стурбовано подумав Юліуш Калодонт і зараз же розсердився. — Як спіймаю того доктора, то скажу йому таке, що в нього аж очі побіліють… Зневажати таку чудову дівчину!..»

Він сів на свій стільчик і почав перекладати пачки газет.

— Добридень! — залунало чемне привітання за відчиненим віконцем кіоска, і Калодонт схопився на рівні ноги, стукнувшись водночас головою об трубу неприбраної ще на літо залізної пічечки, так званої «кози».

— Цце ппан… — заїкнувся він від хвилювання і поволі підняв голову.

Старий збагнув з цілковитою ясністю, що зараз, у світлі травневого дня, він вже не зможе не побачити обличчя цієї людини. Якийсь невидимий бар'єр ще відокремлював його від того моменту, коли він зможе нарешті охопити поглядом це обличчя, що так довго було оповите для нього мороком таємниці.

І ось тепер погляд Юліуша Калодонта по черзі охоплював тверде, вугласте підборіддя, вузькі, вразливі вуста, з якоюсь рискою страждання, котре так легко змінюється у невблаганну ворожість, прямий гарний ніс, ясні, дуже світлі сірі очі, в чудовій оправі чорних зрослих брів, що прямою рисою перетинали обличчя із смуглявими худими щоками та невисоким чолом під дуже чорним, гладенько зачесаним набік волоссям.

— Отож, це ви, пане… — перевів подих Калодонт, наче після важких зусиль.

— Це я, — всміхнувся прибулий; сірі очі його дивилися проникливо, але приязно. — Чи не бачили ви панни Маєвської?

— Бачив… — Калодонта охопив неймовірний подив перед цією невимушеною розмовою. — Вона щойно тут проходила.

— Значить, — засмутився прибулий, — я вже її сьогодні не побачу. Мабуть, вона сьогодні раніше пішла з роботи. Яка невдача…

— Нарешті ви з'явилися! — вигукнув Калодонт сварливо. — У мене аж голова тріщить! Стільки справ!

— Саме тому я й прийшов, — всміхнувся співрозмовник. — Поговоримо. Але де?

— Я можу замкнути кіоск, — зараз же запропонував Калодонт.

— Ні. Краще дайте мені місце поруч з собою. Будемо разом продавати газети й цигарки, добре?

Калодонт відчинив двері кіоска і присунув запасний стілець.

— Сідайте, пане, — запросив він радісно. Йому раптом здалося, що цей утлий будиночок з дощок і скла, обвішаний газетами, які не давали змоги зазирнути в нього з вулиці, став несподівано якоюсь цитаделлю, головним бастіоном сил добра серед ворожих сил, які буяли навколо. — Якби тут ще були Компот і Шмігло… — зітхнув він.

— Авжеж, — згодився гість. — Ми провели б тоді щось на зразок воєнної наради. Адже починають діятися великі речі, набагато більші, ніж я гадав.

— От-от, — підхопив трохи сварливо Калодонт. — А ви, пане, не з'являєтесь цілими тижнями, і я не знаю, що про це все думати.

— Я теж — ні, — відповів прибулий; на низенькому стільчику він виглядав якось по-домашньому й зовсім не грізно.

Калодонт відчув до нього теплу приязнь.

— Пачку «Познанських», — гукнув якийсь голос за шибкою.

Калодонт подав цигарки і прийняв гроші.

— Нема чого згадувати всі безглузді плітки, — тихо сказав Калодонт. — їх не варто й повторювати. Але все одно я змушений вам дещо розповісти.

Він докладно переказав сцену в суді, розмову з поручиком Дзярським і Колянком.

— Ну, а Марта що ж на це? — замислено спитав чоловік з сірими очима.

Звичайно, не хотіла вірити, що ви, пане, могли бути вбивцею, — поспіхом запевнив Калодонт. — Але той, з міліції, щось був дуже в'їдливий.

— Міліція мене не любить, це ясно. Не може мене любити…

— Чи у вас ще є, пане, вчорашній «Експрес»? — почулося за шибкою.

Калодонт насторожився.

— Ні, — кинув він роздратовано, — немає. Він знову звернувся до свого співрозмовника.

— З учорашнього дня ви, пане, — найпопулярніша людина в Варшаві. Звичайно, в найгіршому значенні цього слова. «Експрес» розкупили за одну мить, і сьогодні цілісінький день люди за ним ганяються.

— Так, я читав, — кивнув гість, — і в мене дивне враження, що цю статтю писав мій прихильник. Не знаю, чому це спало на думку, але я відчув у статті якусь пересторогу.

— А я ні, — палко заперечив Калодонт. — Все докладно описали, навіть цей перстень. Чому ви, пане, його не скинете до лихої години! — раптом розлютувався він. — Тільки блискаєте ним людям у вічі.

— Бо це дорогий для мене перстень. Згадка про заручини… — Чоловік з сірими очима меланхолійно всміхнувся.

— Про вас сказано в статті, що ви — зло варшавських околиць. ЗЛА людина.

— Бо я й справді злий, — задумано відповів гість. — Це правда.

— Нічого не розумію! — обурився Калодонт. — Я вбачаю в статті обвинувачення, а не пересторогу. Ця назва ЗЛИЙ вже прищепилась. Роблять з вас, пане, останнього лобуря, верховоду варшавських хуліганів…

— Бо я з ними борюся, — по-хлоп'ячому безтурботно засміявся прибулий. — Це тому. І все-таки я вбачаю в статті пересторогу. Мої вороги мене так назвали, бо зацікавлені, щоб я був злий. І хтось, кого я не знаю, намагається мене про це повідомити через цю статтю. Але найгірше, що я не маю уявлення, хто ж мої вороги? Від міліції мене відрізняють тільки погляди на методи боротьби, але я не вважаю її за ворога. Адже по суті ми хочемо одного й того ж самого: щоб у цьому місті був спокій. Я розумію, що міліції не подобається така приватна ініціатива, але нічого не вдієш, я маю свої причини діяти так, а не інакше.

— Чи ще є вчорашній «Експрес»? — знов почулося за вітриною.

— Є, — відповів чоловік з сірими очима і, витягши з кишені газету, поклав її в нетерплячі долоні по той бік вітрини та взяв двадцять грошів.