Злий - Страница 83

Він поклав трубку, взяв цигарки зі столу й вийшов.

— Пане інженере… — підійшов до нього Пацюк. — Там до вас якийсь пан.

Вільга повернувся до коридорчика: на стільці біля дверей контори сидів маленький непоказний чоловічок у темному, трохи потертому, дуже старомодному костюмі; між колінами він тримав парасольку, на колінах лежав скинутий з лисої голови капелюх-котелок; жовтаве обличчя з опуклими вилицями і довгим носом, здавалося, дрімало, нерухоме й байдуже.

«Як я міг його не помітити?» замислився Вільга, але чоловічок був такою квінт-есенцією непомітності, що тут не було навіть над чим міркувати.

— Ви до мене, пане? — сухо спитав Вільга. Чоловічок розкрив очі, темні, невеличкі, але несподівано повні життя, підвівся й ласкаво усміхнувся.

— Так, — відповів він чемно, — я в справі ремонту. Моя машина стоїть на подвір'ї.

— Може, ми підемо вниз? — злегка вклонився Вільга. — Я побачу машину.

Він був у чудовому настрої, що виявлялося в бездоганній чемності: вдалий продаж зм'якшив його, запрошення на бенкет піднесло настрій, а цей дивовижний чоловічок, що наче вискочив з якогось водевіля, розвеселив його остаточно.

Обидва зійшли вниз. Зацікавлення механіків уже зникло, і посередині подвір'я самотньо стояла машина, яка кілька хвилин тому збуджувала таку галасливу веселість.

Цікава річ, але вигляд цієї машини зовсім інакше вплинув на інженера Вільгу: вираз його збляклого довгого обличчя несподівано змінився, і якщо' на цьому обличчі хоч колись міг відбитися стан, що зветься піднесенням, то це сталося саме зараз. Коричньовий рум'янець вкрив вилиці і великі відстовбурчені вуха, права повіка часто затремтіла.

— Чия це машина?! — уперше за кільканадцять років Вільга підніс голос аж до вигуку.

— Моя, — пан з парасолькою повернув до Вільги своє сухорляве обличчя і кинув на нього погляд, в якому легкий подив змішувався із задоволенням.

— Пане… — промовив Вільга. — Пане…

Він не міг видушити із себе й слова, хвилювання перехопило йому горло.

Машина, що викликала такий захват у Вільги й таку веселість у його людей, дійсно виправдувала ці суперечливі почуття: то була прадавня машина із шпичастими коліщатками, так званий кабріолет-човник, такого типу, який був модний зараз же після першої світової війни. В особах з нахилом до безглуздого сміху вона й справді могла викликати безпідставну веселість, але в людей, багатих на спогади, вигляд цієї машини міг викликати солодке сентиментальне зітхання.

Серед таких індивідуумів зовсім несподівано опинився інженер Альберт Вільга: кілька хвилин він, мов зачарований, вдивлявся в кабріолет, потім схопив за плече свого скромного відвідувача й потяг нагору, де старанно замкнув за собою двері контори.

— Сідайте, пане, — промовив він, нарешті поборовши своє хвилювання. — Прошу, зачекайте хвилину.

Він розхилив завісу з червоного сукна й відчинив сховані за нею двері, які зараз же старанно замкнув.

«Невже ж там є якесь приміщення? — подумав пан з парасолькою. — Цікаво. Адже ця прибудова спирається об стіну згорілої фабрики, до якої хід був з Гжибовської, правда? Зараз, зараз! Якщо кімната, де я сиджу, міститься позаду в прибудові, значить, в її задній стіні мусить бути ще якийсь хід, отож там, на території зруйнованої фабрики, є ще приміщення, яке належить інженерові Альберту Вільзі… Може, навіть оселя? Цікаво…»

Увійшов Вільга з пляшкою закордонного коньяку та двома чарками. Він без слова поставив чарку перед своїм гостем, налив топазовозолотавий плин у чарки, сів за письмовий стіл і заговорив:

— Прошу, пане, вислухайте мене: я не зношу дешевих шаблонів і не тому приніс цей коньяк, щоб обмити, як то кажуть, оцю справу. Я приніс його, щоб разом з вами відзначити велику хвилину.

— Розумію, — відповів пан з жовтим обличчям. Його чорні очі блищали розумом. — Я відчуваю у вашій особі людину, котра знає, чого хоче, а хоче вона речей великих і небуденних.

— Отож то й є, — кивнув Вільга, підносячи келих. Очі його блищали незвичайним пожвавленням. — Отож то й є, — повторив він. — Думаю, що ви, пане, зрозумієте мене, коли я скажу вам коротко, без зайвих слів: моє життя минуло серед автомашин.

Якщо я люблю хоч що-небудь в житті, то це контур машини, гуркіт мотора, пахощі пального й мастила, дотик легенько вібруючого ебонітового керма… Я не певен, чи ви, пане, мене розумієте?

— Але ж розумію, чудово, — лагідно обізвався його співбесідник, роздивляючись келихи, нагороди, плакати, емблеми, які висіли та лежали скрізь. В погляді його було стільки розуміння, що Вільга підніс келих з коньяком ще вище.

— Не знаю, хто ви такий, пане, та як вас на ім'я… — почав він знову, і якийсь незвичайний пафос забринів у його голосі, — але незважаючи на це, а може навіть саме тому, я відкрию вам свої найтаємніші мрії. Правда, зараз не ті часи, але мені не дає спокою думка про один приватний заклад.

— Що, що? — не на жарт зацікавився пан з парасолькою.

— Думка про один приватний заклад, — серйозно повторив Вільга. — Бачите, пане, у мене нема ні дружини, ні дітей, ні навіть далекої рідні. Але в мене є певні кошти, і тому я хотів би здійснити щось таке, що залишило б після мене слід. Отож я збираюсь заснувати приватний автомобільний музей, щоб ушанувати ідею автомобілізму, і це я запишу в своєму заповіті. — Тут Вільга кашлянув, злегка зворушений. — Ви, пане, помітили, напевне, — продовжував він, — моє хвилювання, коли я побачив вашу машину. Тепер ви, мабуть, розумієте, чому я так схвилювався? Ваша машина — ідеальний експонат номер один. І тому я пропоную вам таку річ: ви дістанете, від мене повноцінну сучасну машину, взамін за ваш кабріолет. Ви позбудетеся постійної потреби ремонту, турбот за якісь там частини, безупинного лагодження… Ну, як? Згода?