— Як це кинув? — холодно перебив його Дзярський, підіймаючи друковану сторінку. — Адже тоді, за першині разом, ви, пане, зізналися, що супротивник Мехцінського схопив його за куртку, гукнув: — «Не буду тебе тут бити» і негайно ж пустив. Лише потім Мехцінський почав безтямно тікати.
— Так точно, — гарячково почав Сюпка. — Так точно… Так я говорив, але… це було не так!
— А як було? — В голосі Дзярського зазвучала погроза. — Чи ви, пане, хочете цим сказати, що відмовляєтесь від свого першого зізнання?
— Так точно… Саме так… відмовляюсь від зізнання, — забелькотів Сюпка, обтираючи брудною хусткою мокре обличчя.
— Отож, прошу вас, пане Сюпко, — суворо мовив Дзярський. — Сподіваюсь, ви усвідомлюєте, які наслідки матиме для вас факт фальшивого зізнання під час першого допиту?
Сюпка глянув на нього очима дурного пса, якого лупцюють палками відразу з обох боків.
— Пане комісаре, — простогнав він важко, — я боявся, так страшенно боявся. І тепер боюся… о рани Ісусові, як боюся… Але що ж вдієш?
— Чого ж ви боїтеся? — запитав Дзярський.
— Того Мехцінського кинули під поїзд!
І раптом — так само, як з проколотого пухиря з швидким сичанням починає вириватися повітря, так і Сюпка, плутаючись та спотикаючись на окремих складах, почав викидати з себе слова:
— Той, другий, схопив його за куртку, струсонув і пхнув до виходу… Мехцінський кричав: «Рятуйте! Поможіть!», тому я й кинувся наперед, бо я, бачите, пане, лежав на лавці… Порожньо було зовсім, а я — трохи під чаркою. Все це так раптово сталося, я й незчувся… Шумить у цих електричних вагонах, коли поїзд іде, гаразд нічого й не чути. Той тягнув Мехцінського за одежу, а як двері розсунулися, він ще й виглянув… Мабуть, швидко здогадався, що по сусідній колії мчить експрес, і… бах! того бідного Мехцінського просто під колеса… на рейки…
Мацєяк, закусивши губу, старанно друкував, клавіші вперто стукотіли. Колянко відчув, що в нього пересохло в горлі, й став гарячково шукати сірники, які тримав у руці.
— І ви, пане, все це бачили? — байдуже спитав Дзярський, наче приголомшливе зізнання Сюпки було звітом трамвайного контролера.
— Бачив, — відповів Сюпка, і голос його драматично затремтів.
— А чого ж ви, пане, зараз боїтесь? — повторив Дзярський холодно; схоже було: він вважає — сенсаційні викриття Сюпки вже скінчилися.
— Пане комісаре, — застогнав Сюпка, підводячись, потім знов сів, витираючи хусткою мокре чоло, — ми, на Варшавському вузлі знаємо… нам відомі… Ми чули про деякі історії, від яких краще бути далі… Боронь боже знати їх ближче! Вже ми, залізничники, маємо про це свою думку… Злих людей не бракує, пане комісаре, а такий злий чоловік яку хоч кривду зробить… Кілька залізничників вже скінчили життя на рейках, отак, як цей Мехцінський…
— Про що ви, пане, кажете? — Дзярський глянув на Сюпку так, що той аж очі примружив від жаху.
«Це кінець! — подумав Сюпка з розпачем. Тепер як цей за мене візьметься, то я й до кінця віку звідси не вийду».
— Про що ви, пане, кажете? — повторив Дзярський. — Може, висловитесь трохи ясніше? Якісь факти? Конкретні випадки?
— Пане комісаре, — плаксиво почав Сюпка, — я не знаю… Я мала людина… Чого ви від мене хочете? — Обличчя його неприємно й кумедно перекривилося, сльози потекли по зморшках. — Отаке нещастя! І надало ж мені бути при цьому! Що я можу про ці речі знати? Мало хіба нещасть було з кондукторами під Воломіном, під Тлущем, на станції в Зомбках? Пустіть мене, пане! Я вже сказав все, що знаю… Хіба ж я винен, що люди вбивають одне одного, наче блощиць…
Не було сумніву: Сюпка плакав! Він був на межі нервового шоку, непідробної істерії. Дзярський лагідно спинив його:
— Та добре, вже добре, пане Сюпко, на сьогодні досить. Викличемо вас ще раз. Сержанте, прошу вивести громадянина Сюпку.
Мацєяк устав з-за друкарської машинки, Сюпка кілька разів уклонився. Обидва вийшли. За хвилину Мацєяк по вернувся,'
— Постійний нагляд, — звернувся до нього Дзярський. — Прошу виділити спеціально для цього двох людей і нехай за ним постійно стежать. Треба перевірити його картку в Особовому відділі Окружної дирекції Варшавського вузла.
— На коли його викликати знову? — спитав Мацєяк.
— Не будемо його викликати, — посміхнувся Дзярський. — Нема потреби. Якщо він казав правду — нічого нового вже не додасть. Якщо ж казав неправду, треба охороняти його від прикрих наслідків брехні. Нас по суті цікавить одне: на чию користь та з чийого доручення він брехав? Сержанте, організуйте нагляд, прошу…
Сержант Мацєяк вийшов з кімнати.
— Уфф, — глибоко зітхнув Дзярський і глянув на Колянка, який стояв, спершись на вікно, і жадібно курив цигарку.
— Поручику! — вигукнув він, — хай його чорти візьмуть! Адже він повідомив сенсаційні речі, цей Сюпка.
— Так, — спокійно згодився Дзярський, — просто сенсаційні. І тому пропоную, щоб ви, пане, про них написали. Цього разу це буде в інтересах вашого… улюбленця.
. . . . . . . . . . . . . . . .
Колянко ішов Вільчою і міркував про силу звички, яка штовхає його в крісло перукаря Мефістофеля-Дзюри аж із того кінця міста. Він стригся у нього протягом останніх восьми років, і не було такої сили, яка примусила б Колянка зрадити свою звичку. Дзюра був людиною серйозною і пристойною — він, правда, заїкався, але, оскільки в нього не було схильності до красномовства, йому це анітрохи не перешкоджало. В ньому не було також нічого диявольського: згідно метрики він мав два імені, Антоній і Кароль, але ніхто про них не знав, і населення всіх поперечних вулиць між Маршалковською і Мокотовською знало його виключно під ім'ям Мефістофеля. До цього спричинився один начальник відділу Польського радіо, який жив у тому ж самому будинку, де містилася перукарня Дзюри. Цей директор, посивілий чоловік в окулярах, з насмішкуватим обличчям, відомий штукар і дотепник, споглядаючи колись Дзюру, схиленого над головою якогось клієнта, вигукнув: