Злий - Страница 61

За секунду Мориц зрозумів, що Кудлатий каже не на вітер. «Мови не може бути про суд, — вирішив він твердо. — Не піду. Нехай мене шукають, все одно не знайдуть…»

— Це буде важкий номер, Морице, дуже важкий. Будемо працювати з «лівими» квитками, — промовив Кудланні і втупив у нього свої блискучі очі.

— Нічого не вдієш! — вигукнув Мориц. Вій знав, які величезні труднощі й небезпеки криє в собі робота з «лівими» квитками, але сума, яку назвав Кудлатий, збудила в ньому шалену зухвалість; він начебто вже нічого не розумів.

— Щоб я так щастя мав, не завалимося, пане Кудлатий! Нехай будуть «ліві» квитки! Але дайте мені роботу! Побачите, що я можу за таку монету! За п’ятдесятку!

— Вірю, — лагідно відповів Кудлатий. — Знаю, що ці гроші означають для тебе тебе. Хочеш одружитися з Ганкою і вийти із справи? Хіба ні?

Мориц підвівся, похитуючись. На якийсь клаптик секунди здалося, ніби він хоче кинутись на Кудлатого.

— Сідай! — гримнув Кудлатий таким голосом, що Мориц відразу сів, наче його вдарили по голові. — Бо чудова кар’єра керівника квиткового відділу скінчиться в цю ж мить! Ось тут! Зрештою, — додав він з іронією, — я не нарікаю на тебе, Морице, що ти так думаєш. Хочу тільки, щоб ти усвідомив: я знаю твої думки. Хто знає… може я і сам звільню тебе після цього видовища. І з подякою.

Мориц звісив голову на груди. Він був розбитий, розтрощений, йому не залишалося нічого, крім собачої вірності цій страхітній людині, від якої не можна втекти. Нарешті він зрозумів: те, що оповідали про Кудлатого, — правда!

— Ну, ну, Морице, — озвався Кудлатий, — налий собі горілки й випий за моє здоров я, добре?

Знову почулося якесь хрипке зітхання за перегородкою. Звідти пробивалося світло. «Невже там хтось є?» майнуло в змученій голові Морица. Він налив горілки, підніс чарку й мовив:

— Ваше здоров я, пане Кудлатий. — За перегородкою почувся виразний стогін.

Дякую і до побачення, — кивнув Кудлатий.

Мориц випив і встав. Горілка важко вдарила в голову. Кудлатий підвівся з ліжка, підійшов до стіни і пхнув її. Зачорніла шпарина. Мориц рушив до неї і відчув, що його приязно поплескали по спині. Обернувся й побачив перед собою старий пошарпаний матроський светр, відчув запах пропітнілої шерсті. Всією силою волі жадав він побачити в цю хвилину обличчя Кудлатого, але не зважився підвести голову. Зробив крок, і стіна, глухо стукнувши, закрилася за ним.

На стосі ящиків сидів Роберт Крушина і курив цигарку. Він устав, протер очі і, взявши Морица за руку, повів його, мов дитину, крізь лабіринт розкиданого в першому підвалі мотлоху. Мориц кілька разів спотикався об якісь пляшки й сувої кабеля, доки не вийшов нагору. На вулиці Багно, біля воріт, він глянув на годинник: було пів на дванадцяту.

…І раптом згадалося: Ганка… Що скаже на це Ганка?

Саме так. Це було найважливіше і найістотніше. Треба ж їй усе сказати, треба її спитати, нехай вона вирішує, вона — що втілює в його житті все добре й справедливе.

«Як скаже, щоб я йшов на суд, — піду! — згадав Мориц повістку. — Але як сказати? Що сказати?.. Мушу її побачити! Мушу її спитати! Але зараз же! Негайно!» промайнуло в його мозкові.

Він перейшов брук, розстібаючи куртку: було дуже тепло. На трамвайній колії поблискували червоні ліхтарі ремонтників, які перекладали рейки. Незабаром Мориц зайшов до порожньої зали Центрального вокзалу.

— О якій годині іде останній поїзд до Аніна? — спитав він касира, який дрімав за вузеньким віконцем.

— За п'ятнадцять хвилин, — відповів касир, позіхаючи.

— Про-о-о-шу… — заникуючись, промовив Мориц.

Касир поблажливо всміхнувся, вийняв квиток з автомата й узяв гроші.

— Пане, здачу! — гукнув він услід Морицу. Але той вже спускався вниз на хистких ногах. Глибока ущелина вокзалу потопала в млистому світлі пригашених ламп. Тут і там миготіли червоні, зелені й сапфірові вогники залізничних сигналів.

Мориц важко сперся ліктями об зачинений кіоск; на пероні було майже порожньо, нечисленні пасажири чекали на останній поїзд. «Власне, навіщо я їду? Куди я їду? — снувало в голові Морица, думки хлюпотіли в хвилястім алкогольнім припливі й відпливі. — Вже пізно, Ганка спить… Я ж не стану її будити, їй ранком треба на роботу. А зрештою… навіщо це все? Я ж і сам маю роботу!.. Маю роботу! Куба казав сьогодні, ніби має щось для мене… Треба це сказати Ганці… Досить цих афер! Післязавтра іду до суду! Попрацюю ще кілька місяців і годі… Ганка почекає… Напевне… Не хочу, не хочу, не хочу… Кінець! Нічого більше не робитиму! Навіть за п'ятдесят… Навіть за п'ятдесятку? Так! Зараз їй це скажу! Але п'ятдесят тисяч!..» Мориц охопив руками голову і став битися нею об кіоск у страшному розпачі.

— Адже я маю роботу! — простогнав він голосно, протверезілий від болю і виснажений.

— Поздоровляю! — відгукнувся якийсь белькотливий голос поруч, — колего, е-е-еп, поздоровляю… Прийміть мої нансердсчніші поздоровлення…

Мориц обернувся і крізь миготливу млу запаморочення з зусиллям угледів маленького чоловічка в залізничному мундирі, розхристаному на грудях, та в круглій шапочці, зсунутій на потилицю. Він був явно напідпитку.

— Колего, поздоровляю, — приязно повторював залізничник. — Робота облагороджує, це мета життя, це маєток… Це… це… це… найвище добро громадянина! Моє найпалкіше вітання.

Морица охопила раптом нестримна веселість.

— Дякую, колего, — промовив він, стискаючи долоню залізничника. — Яка мила зустріч!

— Дозвольте відрекомендуватись, — раптом урочисто заявив залізничник. — Я Сюпка. Юзеф Сюпка, з дорожнього відділу в Отвоцьку. Живу в Аніні.