Злий - Страница 6

— Про що свідчать? — гостро перепитав сержант.

— Я не хочу нічого підказувати, — поволі промовив Гальський. — У нас є тільки невиразні дані, спостереження, гадки, але мені здається, що тут… якась організована кампанія… Зрештою, не знаю. Те, що я сказав, може, помилкове, бо мене, знаєте, цікавлять справи незвичні й небуденні… Знаєте, пане, така собі фантазія…

Сержант, здавалося, тонув у думках.

— А сьогодні? Що сталося сьогодні? — обізвався він, наче сам до себе.

— Так. Що ми власне знаємо про сьогоднішню подію? — підхопив журналіст. — Студент політехнічного інституту говорив про якогось чоловіка невисокого зросту, пан Калодонт — про велетня, та ще й з гривою лева. Ну й про очі. Вогненні, палаючі, світлі, пронизливі очі — очі вбивці або святого, хіба не так?

— А це вже щось нове, — заявив Гальський, — очі, зріст, левина грива — це все нові елементи…

— Нічого нового, — скептично посміхнувся журналіст, — по суті, який це зріст? Які очі, а особливо, чиї? Вже минув тиждень, відколи доктор Гальський розповідав мені за столиком у кав’ярні про свої перші спостереження й думки — а ми знаємо все те ж саме — не знаємо майже нічого…

— Все в порядку, — заявив сержант. — Дякую вам, панове.

Коли вони вийшли, він зняв телефонну трубку і набрав номер Головної команди міської міліції.

— Якийсь лист тобі, Марто.

Щупленька, немолода жінка підійшла до чепурного комода і вийняла з-під вази прямокутник конверта. Марта розірвала і прочитала:

...

«Шановна пані!

Щиро дякую за подяку. Мене страшенно цікавить Ваше самопочуття, але думаю, що воно навряд чи потребує такого негайного втручання, аби дзвонити до швидкої допомоги. Сам не знаю, чи радіти цьому, чи журитися? Прагну також довести до Вашого відома, що винайдено нові сенсаційні чудотворні ліки проти хвороби печінки.

Сердечно тисну Вашу руку.

Вітольд Гальський».

Марта примружила очі. Її тішили стриманість і тактовний гумор листа, який навмисною наївністю щось маскував, і оце «щось» подобалося Марті найбільше.

Легкий повів тривоги пролинув десь біля її серця. Вона подумала про Зенона, хотіла навіть спитати, чи не залишив він для неї якоїсь записки. Щось просилося на уста, вона вже формулювала думку, коли раптом, сама не знаючи чому, зовсім мимоволі вимовила:

— Як ти себе почуваєш, мамо?

Сказала і прикусила губу. Вона зрозуміла: це вже неминуче. «Як фатум у грецьких трагедіях…» спробувала Марта пожартувати з власних слів.

— Ти знаєш, не дуже добре. — Пані Маєвська скинула окуляри і відклала роботу. — Зо два дні було спокійніше після цих ліків, а сьогодні, в конторі, знов заболіло…

— Здається, знайдено нові ліки проти болів у печінці. — Марта замислено підійшла до вікна. — Боюся тільки, чи випадково не мають вони побічного впливу…

— Можливо. В цих справах завжди треба консультуватися з лікарем. Я ні про що нове не чула.

— Я довідалася про ці ліки лише зараз…

— Зрештою, що там ліки… Людям мого віку треба просто змінювати печінку на нову, а стару здавати в капітальний ремонт, як кажуть шофери.

— А коли б все-таки?.. Щось нове… Ти ж знаєш, мамо, сучасна медицина…

— Люба, я прийматиму все, що ти мені принесеш. Не знаю, чи ти уявляєш собі, який це докучливий біль. Я готова на все, аби тільки допомогло.

— Але я не готова, — прошепотіла про себе Марта і повернулася до матері. Вона стояла так, струнка, граційна, немов вирізьблена на тлі кретонової фіранки. — Суть у тому, що ці побічні впливи стосуються не безпосередньо хворого, мамусю. Але не звертай на мене уваги, люба, бо в мене сьогодні день коверзування, день дурних жартів. А тепер я йду на тренування до Зенона, добре?..

Пані Маєвська одягла окуляри і знов спокійно почала плести. Між нею і Мартою існувала умова щодо таких «днів коверзування». Першим її параграфом було: не дивуватися в такі дні нічому. Цей параграф становив фундамент чудової родинної гармонії і великої взаємної любові.

Вечір був холодний, але приємний. Приємно було йти добре знайомими, любимими вулицями. Марта любила свій район, любила безладно розкидані вілли на Фраскаті, широкий фрагмент ескарпу над Центральним парком, старий, побілений, такий польський будинок колишнього сенату… Вона знала всі тутешні закапелки й проходи. В цьому районі було чисто й спокійно, дуже затишно. Звернула з Вєйської у прохід в будинку сейму, минула міністерство комунального господарства і зійшла Лазєнковською вниз. Затишок району біля сейму уривався досить несподівано — тут скрізь тяглися спортивні майданчики, поділені огорожами з залізної сітки або з товстих прутів. Парк Собєського, в глибині Мисливської — трибуни тенісних кортів, арени і багатоповерхові криті трибуни стадіону Війська Польського, далі темний масив басейну, — все це, сонячне й зелене влітку, справляло зараз гнітюче враження. Порожні темні простори, контури, що танули в півмороці, широкі, безлюдні вулиці, тиша малозалюдненої околиці, яку час від часу порушував тільки шерех тролейбусів, — все це чомусь насторожувало. В самісінькому центрі цього краєвиду стриміли руїни величезного костьолу.

Минаючи руїни, Марта подумала, що тут страшенно неприємно. «Нерви, — додала вона про себе, — просто сліди останніх подій».

За костьолом починався тролейбусний парк. Тихі, темні тролейбуси стояли мирними рядами, мов сплячі гіпопотами. Зараз же за парком заясніли хисткі вогні, з глибини великої площадки долинули звуки вальса «Ковзанярі». Перед високим дощаним парканом стояла купками молодь. Марта полегшено зітхнула.