Злий - Страница 5

— Заспокойтесь, прошу вас… Що це? — додав він з острахом. На скроні Марти червоніла тоненька цівка крові. Гальський рішучим рухом скинув у неї з голови берет і відгорнув волосся на скроні. Свіжі пахощі цього волосся проникли в його свідомість. «Гарна, — подумав він. — Навіть зараз, втомлена, знервована і — гарна». — Сестро, — мовив він, — дайте, будь ласка, якийсь антисептик і пластир.

— Пані поранена, — звернувся він до Марти.

— Це дурниці,— обізвалася Марта, — я навіть не почуваю.

— Напевне, об ріжок кіоска, — вигукнув Калодонт. — Ах, ти ж, паскуднику!.. — підступив він з ціпком до хлопця.

— Чи мені вже можна йти? — запитала Марта в сержанта.

— Ідіть, — відповів той, — протокол складено. Якщо ви, пані, схочете подати скаргу до судової комісії столичної Ради Народової, прошу звернутися до нас.

Марта, Калодонт, Гальський і журналіст повернулися, щоб іти. Сержант зупинив Гальського:

— Пане докторе, я просив би вас залишитися на кілька хвилин.

Журналіст звернувся до Марти:

— Може, ви дозволите, пані, відвезти вас додому? Наша редакційна автомашина чекає біля комісаріату.

— Дякую, — відповіла Марта, — мені недалеко: я живу на вулиці Конопніцької.

— А може б пані згодилася випити склянку гарячої кави після цих хвилювань?

— Дякую — не можу. Я повинна зараз же бути вдома. Моя мама чекає на мене. Вона хвора і, напевне, дуже турбується.

Гальський всміхнувся.

— Що з мамою? — спитав він.

— Печінка і жовчний міхур, — відповіла Марта.

— Будь ласка, дайте мені свою адресу. У мене немає з собою бланків рецептів, але ще сьогодні ввечері я дістану вам усі ліки від запалення печінки, які тільки знає сучасна медицина, разом з гомеопатією, народною й тібетською медициною, — запевнив Гальський.

Марта вперше за весь час посміхнулася, і в кімнаті всі відповіли усмішками.

— Дякую, — просто сказала вона і назвала свою адресу.

«Блондини із золотавим відтінком волосся й шкіри — такі, як лікар, мають природну перевагу над рудуватими блондинами, такими, як я. А до того ж на моєму обличчі, мабуть, помітна схильність до алкогольної брезклості, чого аж ніяк не можна сказати про обличчя лікаря…» насупився журналіст і з ревнивою гіркотою глянув на Марту. Та ледве вона вийшла, він перестав про неї думати.

— Ну, синку, а тепер ти… — промовив сержант, підводячись і поправляючи пояс, — що скажеш?

Хлопець підійшов до бар’єра. Якусь хвилину холодно й зневажливо дивився на сержанта, а потім промовив, поволі цідячи слова:

— Нічого… Я дістав по морді, виходить, я потерпілий. Цього досить.

Сержант злегка почервонів, але стримався й спитав!

— Ім’я і прізвище?

— Мехцінський Вєслав.

— Адреса?

— Мєдзяна, два.

— Де працюєте?

— В майстерні на Корольковій.

— Паспорт?

— Забув дома.

— Паспорт. Посвідку з роботи, — флегматично повторив сержант. Хлопець почав ритися в кишенях і витяг якийсь клаптик паперу.

— Що це ви мені тикаєте! — голос сержанта затремтів від люті, обличчя його спалахнуло. — Свідоцтво про щеплення проти тифу дворічної давності? Слухайте, якщо ви зараз же не пред’явите мені документи, то тижнів зо три не вийдете звідси! Аж до суду за бродяжництво.

Хлопець знизав плечима і витяг пошарпаний клейончатий гаманець, з якого добув посвідку про прописку. Сержант глянув і сказав із злим усміхом:

— Ах, ти ж… Щастя ваше… Що ж ви брешете? Адже ви живете па Празі, на Кавенчинській?

— Це тепер… — криво всміхнувся хлопець. — А раніше на Мєдзяній…

Сержант записав щось, потім заявив:

— Якщо хочете подати заяву про побиття, то сюди, до нас. А за хуліганство на вулиці і за спробу ввести представника влади в оману ми притягнемо вас до відповідальності… А зараз забирайся звідси, ти… потерпілий…

Хлопець накинув куртку і вийшов. У міліціонера, який стояв біля дверей, зловісно заблищали очі й затремтіли руки.

— Потерпілий… — просичав він, — я б тобі показав, якби не моя форма… Не можна зараз…

Сержант звернувся до Гальського й журналіста:

— Панове, прошу за мною.

Він провів їх до невеличкої кімнатки. Всі троє зупинилися біля письмового стола.

— Отож, пане докторе, — почав сержант, — про що це ви так загадково розмовляли?

Гальський запалив цигарку.

— Бачите, пане сержанте, — відповів він, — я цілісінький тиждень чергую вночі. Заступаю хворого колегу. І їжджу. В перший раз до Рембертова, три дні тому на Грохув, два дні тому — до кінотеатру «Охота», позавчора на вокзал у Подкові Лєшній, вчора до універмагу на Служевці. І щоразу я застаю там когось, поваленого блискавичним апперкотом, з розбитим підборіддям, безжалісно потоптаного ногами. І щоразу ніхто із свідків не може пояснити, що саме сталося, коли, як та хто був винуватцем. Всі згадують про якусь тінь, швидку, мов блискавиця, згадують блискавичний удар, якусь невиразну стерту постать, спритну, мов чорт. То кажуть про могутнього велетня, то про чоловіка, невисокого на зріст. Ніхто не знає нічого, нічогісінько… Одне тільки певне: за кожним разом на землі залишається потерпілий, і цей потерпілий — завжди понівечений у стилі вашого сьогоднішнього клієнта. Отож нападник, хуліган, негідник стає безвладною, непритомною, побитою жертвою. І хто знає, чи з часом не почнуть отак залишатися й трупи!.. — Гальський міцно затягнувся сигаретою. Сержант тер чоло.

— Помста? Криваві розрахунки якихось покидьків міста?.. — обізвався він.

— Невже? — скептично відповів журналіст. — Прошу подумати, сержанте, що це ж не один якийсь конкретний місцевий випадок, а ціла серія дій, з’єднаних між собою обставинами й методом. Широчина масштабу й умови, в яких усе це діється, швидше свідчать… — журналіст завагався.