Злий - Страница 53

К оглавлению

— Ні, — гостро кинув Мехцінський. — Сьогодні ні, чуєш? Ну, змивайся вже.

Ганка надула губи.

— Як хочеш, — мовила вона ображено. — До побачення.

— Ганко, — лагідно обізвався Мехцінський. — Ну, чому ти не хочеш зрозуміти, що це все не для тебе…

— Коли не для мене, то й не для тебе, — поривчасто кинула Ганка і рушила навпростець до станції електрички.

Мехцінський пішов слідом.

— Вєсеку! — раптом зупинилася Ганка. — Ну, чому ти не покінчиш з цим раз назавжди?

Мехцінський відчув її подих. Він узяв її за вилоги зеленкуватого брезентового плаща і притягнув ближче до себе.

— Ганочко, — мовив він, — це не так просто. Я… мені часом здається, що я не можу інакше…

— Можеш… — палко заперечила Ганка. — Можеш. Напевне. Знайшов би якусь роботу, і ми б одружилися.

— Знайшов би, — невпевнено всміхнувся Мехцінський, — але що з того? Це не для мене. І так… — він хотів щось додати, але стримався в останню хвилину. «Ні, — подумав він, — не скажу їй про цю судову повістку».

— Ганко! — раптом кинув він тихо, — я повинен мати для тебе на нейлонові панчохи і на те, щоб заскочити з тобою до «Столиці» хоч двічі на тиждень. Я не з тих, що відкладають гроші та раз на місяць заходять до закусочної, і вже їм на салат чи там на тістечко невистачає.

Він одвернувся, але не йшов.

Ганка зробила крок і підійшла до нього.

— Я в тебе, Вєсеку, ніколи нейлонових панчіх не просила, — тихо сказала вона, дивлячись йому просто в очі. — Як приносив — раділа, але не тому, що нейлонові, а тому, що ти їх дарував… Ну, бувай… — Вона повернулася щоб іти. Мехцінський схопив її за руку.

— Ні, Ганко, не йди, — швидко заговорив він. — Я хочу тобі щось сказати. Я вже почав…

— Що почав? — спитала Ганка, опускаючи очі.

— Почав шукати роботу. Мені навіть обіцяли.

Ганка обняла його за шию і поцілувала просто в губи.

— Чи не жарко тобі в цьому вельветі? — спитала вона, поправляючи йому комір куртки. — Треба подумати про якийсь плащ. Зрештою, ти можеш уже ходити в костюмі.

«Скажу їй зараз, — подумав Мехцінський невпевнено. — Ні, краще завтра…» заспокоїв він себе. — Я завтра зайду по тебе після роботи, почекаю біля виходу, як сьогодні, добре? — спитав він.

Ще раз обняв поглядом її обличчя й постать, худеньку, міцну, в дешевому плащі і дешевій, але охайній блузці.

— Тимчасом бувай, Ганко. До завтра.

— Тримайся, Вєсеку, — мовила Ганка з усміхом. — До завтра!

Вона рушила й хутко зникла в юрбі, яка купчилася навколо станції «Центр».

Мехцінський повернувся на вулицю, де містився кінотеатр «Атлантик». Під стінами будинків, з того боку, де стояло кіно, тяглася довга, на кілька десятків метрів черга. Біля самісінького кінотеатру вона збивалася в тісну юрбу.

«От успіх! — подумав Мехцінський з задоволенням. — Мексіканський фільм… Анонс! Добрих кілька злотих набіжить. Повістка на післязавтра? Можуть заарештувати. Ні, не піду, нехай мене шукають…»

Він перейшов на той бік вулиці: тут стояли великі обдерті будинки з глибокими нішами брам. В одній з них кілька невисоких темних постатей курило цигарки, недбало спершись об стіну.

— Що це таке? — гукнув Мехцінський. — Перерва чи що? Як вас самих, лобурів, залишити, відразу ж байдики! А це сезонна робота. Фільм рік не йтиме, чекати на вас не буде, лайдаки!

Постаті відокремилися від стін і з'юрмилися біля Мехцінського.

— Навіщо цей галас, пане Морице? — промовила одна з них. — Все зроблене, ми чекаємо на вас.

— Що зроблене, Лолюсь? — приязно спитав Мехцінський.

— Ваня і Бурас стоять на якорі, всередині, — повідомив Лолюсь, чухаючи під пахвою. — Ось тут тридцять квитків — одержали на вимогу, — додав він. — Лом видав.

Він подав Мехцінському невеличкий рулон квитків і складений вчетверо папірець.

— На цю стару вимогу з Центрального управління торфорозробок ще дали? — здивувався Мехцінський. — Ну, ну…

— А тепер, коники, на роботу! Хто буде сьогодні німим?

— Я можу, — мовив прищуватий підліток з важким поглядом обведених синцями очей, — давно в це не грався.

— Тільки без вибриків, Чесєку, добре? — попередив Мехцінський, — тільки без надпрограмних номерів. Не хочу мати ніяких бійок, чуєш?

Добре! — відповів Чесєк. — Не бійся нічого.

Мехцінський роздав кожному квитки.

— Розраховуватися будемо на другій базі. Ну, з фартом! — Він махнув рукою.

. . . . . . . . . . . . . . . .

Темні, невисокі постаті рушили на вулицю широким цепом. За кільканадцять метрів від брами кінотеатру «Атлантик» залунав їх нав'язливий шепіт:

— Кому балкон? Кому партер? Кому, кому?..

Поріділа юрба почала скупчуватися невеличкими групами навколо невисоких, темних постатей.

* * *

Зараз же біля брами стояв стовп для оголошень, обклеєний плакатами, оголошеннями й афішами. Біля стовпа зупинився Роберт Крушина, півголосом читаючи афішу: «Вухачик та вусачик» — інсценізована казка про веселих зайчиків — для дітей, від шести років до дванадцяти».

— Мабуть, буде добре, — зацікавлено зауважив Крушина, прочитавши.

Раптом за піднятим коміром його нового плаща залунав чийсь шепіт:

Ти до мене?

Роберт здригнувся.

— Тільки без жартів, Морице, добре? — кинув він за секунду з удаваним спокоєм.

— Добре, — обізвався Мехцінський, усміхаючись не без почуття зверхності. — Чого ти хочеш?

— У мене справа. Швидше не в мене, а в Кудлатого.

Мехцінський відчув невиразний біль у шлунку, незрозумілу порожнечу, щось дивне — хвилювання або страх. Невідомо чому, він подумав раптом про Ганку, і зараз же після нього — про судову повістку.