Злий - Страница 52

Марта безпорадно показала поглядом на дітлахів, які з галасом гралися поруч, начебто натякаючи, що вона неспроможна прийняти будь-яке серйозне рішення в таких умовах.

— Я повинен вам у чомусь признатись. Мені здається, настав час, коли ви, панно Марто, повинні подумати про своє майбутнє, — непохитно заявив Калодонт.

— Я думаю про нього досить часто, — ухильно мовила Марта, — але це не завжди дає успіх.

— Але чи ви вже подумали про те, що мета життя молодої дівчини — знайти чиюсь тверду, чоловічу руку, на яку можна було б спертися у важкій мандрівці крізь життя?

— Угм, — притакнула Марта, — час від часу я думаю і про це.

— Є чоловік, — невблаганно продовжував Калодонт, — прекрасний чоловік, чудовий — справжній мужчина, який за вами очі видивляє…

«Трохи краще, — подумала Марта з полегшенням. — Про себе б він так не казав. По суті, це чудовий стариган».

— Не знаю, кого ви, пане, маєте на думці, — обізвалася вона не без зацікавлення.

— Отож то й є! — вигукнув Калодонт, — це і є моя таємниця. Я мушу вам у чомусь признатися. Чи ви пам'ятаєте, панно Марто, що ви розповідали в комісаріаті, після своєї пригоди на Вєйській?

— Пам'ятаю. Але не знаю, що саме вас цікавить…

— Ваш захисник.

— ??

— Отож, панно Марто, ваш тодішній захисник — мій друг, — скромно признався Калодонт, опускаючи очі. — Просто ми дуже тісно зв'язані між собою.

Марта підвелася.

— Пане Юліуше, — сказала вона заклопотано, — те, що ви повідомили, це справді похмура таємниця. Відколи трапилася моя пригода, у Варшаві дедалі частіше чути про… цього пана. Скінчимо на цьому, пане Юліуше, — вона присунулася до Калодонта й благально поклала долоню на його руку, — я правда нічого не хочу більше про це знати.

— Крім того, — додав Калодонт швидко й серйозно, — що ви, панно Марто, стали кимось дуже важливим для…

— Саме цього я не хочу… не можу… не повинна знати, — нервово перебила Марта. Її сіроблакитні очі шукали очей Калодонта. — Тим більше, — додала вона тихо, — що людина… яку… яка… мене дуже цікавить, зникла десь безслідо, вже зо два тижні тому. Я, правда, нічого тут не розумію. Але вчора ввечері, як майже щоденно протягом цих двох тижнів чекали пі мене в темряві вулиці Фраскаті світлі палаючі очі. Очі ці дивляться не вороже, не грізно, а швидше сумно й навіть благально… Але вони страшні, пане Юліуше, страшні!

Марта затулила обличчя долонями. Калодонт погладив її по схиленій голові.

— Марто, — обізвався він лагідно, — не будемо вже про це говорити. Пробачте мені, це була помилка з мого боку. Тільки… скажіть, прошу: хто це зник два тижні тому?

Марта підняла голову. Легенький усміх вплівся в її задуму.

— Після того, що я вам зараз скажу, пане Калодонте, ви зможете залишптись моїм другом?

— Звичайно, — палко зепевнив Калодонт, — незмінним і вірним.

— Добре, я скажу. Вже два тижні, як безслідно зник лікар Вітольд Гальський.

— Отой ясноволосий лікар швидкої допомоги?

— Так. — Незважаючи на всі зусилля стриматися, очі Марти сяйнули хвилюванням.

— Он воно до чого дійшло… — щиро засмутився Калоднт.

— Ні, — вперто заперечила Марта. — Але я поводилася з ним не так, як слід, і не можу навіть виправдатися, бо уявити не можу, що з ним сталося. Я дзвонила разів зо два до швидкої допомоги, але, крім повідомлення, що лікар Гальський не працює, не почула нічого. А тепер… ще й це…

Вона вийняла з кишені куртки якийсь папірець і пода Калодонтові. Калодонт уважно прочитав його. Це була повістка: Марту Маєвську викликали до суду як свідка.

Калодонт глибоко замислився.

— В якій це може бути справі? — спитав він.

— Не знаю, — трохи безпорадно відповіла Марта.

Калодонт ще раз глянув на дату повістки.

— Я піду з вами, панно Марто, — рішуче заявив він. — Хочете?

— Дуже, — зраділа Марта. — Я саме мріяла про тверду чоловічу руку, на яку могла б спертися у важкій мандрівці до суду.

2

Мехцінський зупинився на розі Маршалковської. Тут усе було покопане й порите глибокими канавами з містками із дощок та запобіжними бар'єрами. Тут укладали труби парового опалення для майбутніх будов. У присмерку червоніли запобіжні знаки й горіли лампи.

— Не йди, Ганко, далі, — сказав Мехцінський. — Навіщо тобі скакати через ці канави? — додав він з усміхом.

— Я проведу тебе трохи, — наполягала Ганка. — До поїзда ще багато часу.

— Ні, — рішуче обірвав Мехцінський. — Тут ми попрощаємося.

— У тебе свої коники, — всміхнулася Ганка з легкою образою. У неї було гарне, просте обличчя й добрі очі.

— Ганю, — відповів Мехцінський м'яко, — не сварися зі мною. Як я кажу ні, то ні. У мене й без цього досить клопоту.

Вони вдивлялися одне в одного, ніби не бачили ніколи: Мехцінський не міг відірвати погляду від цього молодого, свіжого обличчя і ясних очей: вони були для нього, мов рятівний борт човна, за який на бистрині хапається змучений плавець. Прохожі, що тиснулися у вузькому проході між канавами, раз у раз штовхали їх, не шкодуючи ущипливих зауважень.

— Стоїть, мов на весіллі! — буркнув хтось за Мехцінський.

— У вас, пані, що, ніг немає? — спитала якась гладка жінка за спиною в Ганки.

Але Ганка і Мехцінський не чули нічого.

— Який у тебе клопіт? — спитала Ганка. — Чому ти ніколи нічого не кажеш?

— Їдь додому, Ганко, — попросив Мехцінський. — Завтра прийду по тебе, як ітимеш з роботи.

— Вєсеку, — всміхнулась раптом Ганка, — а може ти візьмеш мене з собою в кіно? Поїду додому пізніше. Так хочеться побачити цей новий фільм. Здається, мексіканський, так?