Злий - Страница 50

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

…Та все сталося зовсім інакше, ніж це передбачалося у восьми тисячах чотирьохстах варіантах, обміркованих Юліушем Калодонтом.

Вечір був холодний, але приємний, і Калодонт, розчаровано зітхнувши, як зітхав уже тридцять разів протягом останніх тридцяти вечорів, засунув вікно вітрини спеціальною віконницею, поскладав і замкнув товар, поправив одіж і кашкет на голові, пригладив вуса, взяв ціпка й вийшов з кіоска бічними дверима. Він зачинив їх і вже збирався повернути ключ у замку, коли раптом заціпенів. Спершись плечем на стіну, навпроти нього стояла невисока, щупла постать у невимушеній позі, з цигаркою в роті. Калодонт двічі кашлянув, не маючи сил обізватися. Подив, страх і радість переплуталися в його душі, відбираючи мову.

— Добривечір, пане Калодонте, — привіталася постать тихим, але ясним голосом, в якому відчувався усміх. — Дуже радий вас бачити.

— Я-а-а тттеж, — пробелькотів нарешті Калодонт. — Тільки, — продовжував він з раптовою небезпечною рішучістю, — я ж вас, пане, зовсім не бачу… Не знаю, чи ви низький, чи високий, старий чи молодий, бридкий чи гарний… Не знаю нічого, розумієте? А я б так хотів…

— Розумію, дорогий пане Калодонте, — відповіла постать. — Розумію чудово. Якщо ви дозволите, ми пройдемося трохи разом. Я проведу вас додому, добре? А тепер, прошу, замкніть двері й візьміть ключа з собою.

— Добре, — зітхнув Калодонт і поправив свого кашкетика рухом, повним тривоги. Замкнув двері на ключ і вдвох з незнайомим рушив у бік Княжої.

Вечір був зоряний, площа Тшех Кшижи була добре освітлена, а проте Калодонтові не пощастило навіть заглянути в обличчя невідомого. Якась стіна начебто відгороджувала Калодонта від цього обличчя. Він бачив, що чоловік, який іде поряд, — такий самий на зріст, як і він, тобто не високий, не низький, а такий собі — середній; що на ньому дощовий плащ, тісно стягнений поясом та з широким, піднятим коміром, що на ньому нема пі капелюха, ні кашкета, що він іде легко й тихо і тримає руки в кишенях Калодонт вгадував, чи швидше відчував напружену силу, якою віяло від незнайомця.

— Дорогий пане Калодонте, — почулося нарешті з-за піднятого коміра, — чи ви готові?

Юліуш Калодонт хотів зупинитися й кинути невідомому мільйон запитань. Але він не зупинився і не запитав нічого. Повагом крокував далі поруч із силуетом у дощовому плащі й спокійно, але рішуче, начебто все було зовсім просте й очевидне, відповів:

— Так.

— Отож я можу на вас розраховувати? — спитав тихий звучний голос.

— Звичайно. Можете, пане, розраховувати.

— Я дуже радий, — радісно обізвався голос з-за піднятого коміра. — Я повинен вам багато дечого з'ясувати, пане Калодонте, повинен розтлумачити безліч речей, але прошу, скажіть мені зараз: чи можете ви мені повірити й ще трохи почекати моїх пояснень?

«Ні, ні, ні!» Ці слова пекли губи Калодонтові, мов краплі сірчаної кислоти, та ці ж самі губи шепнули тихо, але впевнено:

— Звичайно. Я вам довіряю, пане. З охотою почекаю, поки ви самі визнаєте, що настала слушна хвилина для пояснень.

Тоді голова з піднятим коміром поволі обернулася до Калодонта і Юліуш Калодонт вперше побачив очі на цьому обличчі. І хоча вони дивилися приязно й навіть весело, у Калодонта сипнуло морозом по спині і наче крижана рука стисла горлянку. Ці очі викликали гнітючу думку — які вони, мабуть, жахливі в нестямній люті та до яких потворних вчинків здатний тоді власник оцих очей.

«Оце так погляд! — подумав занімілий Калодонт. — Марта мала рацію, ой, мала рацію…»

— Бачите, пане, люди здебільшого мене бояться… — почувся з-за коміра голос, в якому бринів смуток.

Голова за коміром відвернулася, але Юліуш Калодонт відчув, як його обсипало жаром палючого сорому.

«Невже він побачив, що і я?.. Ах, ця Марта!» відчув він раптовий прилив люті до Марти. І раптом зрозумів усе… «Адже вона його боїться, просто боїться», подумав Калодонт дуже стурбовано.

— Ні, чому… — пробелькотів він за хвилину, — це вам здається… Пане…

— Ви добре ставитесь до мене, пане Калодонте, — обізвався тихий голос. — Дякую вам. Але панна Маєвська думає інакше.

«От нещастя! — подумав з розпачем Калодонт. — Оце так так! Мені треба було про це й самому догадатися… Панна Маєвська!»

— Панна Маєвська заходить до мене по газети, — пробелькотів Калодонт. — Ми часто розмовляємо про вас, пане, — додав він невпевнено.

— Правда? — спитав незнайомий із ще більшим смутком у голосі. — Уявляю, як панна Маєвська мене боїться…

«Ще гірше, — шматувало щось душу Калодонта. — Чим далі, тим гірше!» І раптом він зважився на відчайдушний крок.

— Прошу пана, — промовив він тремтячим голосом, — а може б ви хотіли побачитися з панною Маєвською? Я… А може їй щось переказати?

— Ні, пане Юліуше, — лагідно й м'яко відповів чоловік поруч. — Ще не час. Насамперед ми повинні закінчити боротьбу за спокій у цьому місті. Важку, складну боротьбу. За те, щоб спокійні люди могли тішитися спокійним життям.

— Звичайно, — слухняно згодився Калодонт, — якщо ви цього бажаєте…

— Протягом найближчих днів до вас мають з'явитися двоє людей. Це люди, що борються за спокій у нашому місті, так само, як ви і я, люди, що стають на захист кволих, переслідуваних чи покривджених хуліганами спокійних громадян. Ви повинні налагодити з ними тісний контакт. Ваш кіоск, пане Калодонте, буде нашою оперативною базою, якщо ви дозволите вжити такий воєнний термін.

— Як я їх впізнаю? — спитав Калодонт зміненим від хвилювання голосом.