— Ну, ясноволосий красеню… — бурчав він, — нам треба якось дати собі раду… Я ж не покину тебе тут, у такому стані… Ну, хлопче, отямся. За красу й чари часом доводиться дорого платити.
Він вийняв з кишені хустку й обтер кров на губах Гальського. З боку Маршалковської чутно було кроки й голоси прохожих.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Кубусь глянув на годинник: була четверта година. Він стояв на самісінькому розі вулиці й думав, що йому робити. Вони умовилися з олянком зустрітися о пів на п'яту, в невеличкій кав'ярні «Крисенка», за кілька кроків звідси. «Чому саме в «Крисеньці»? — міркував Куба, — оце ще сентименти журналіста Колянка».
Ота колишня Варшава, Варшава невеличких кав'ярень, таких, як «Крисенька», зникала на очах. На її місці зростало нове місто. Куба довго і з зацікавленням споглядав кремовий величезний обеліск Палацу культури, потім перевів погляд на розгардіяш, що панував навколо: котловани, насипи цегли, пісок, дошки, наріжні залізобетонні плити, залізні й бетонні труби, цілі батальйони компресорів, бетономішалок, бульдозерів, парових катків, кранів, самоскидів, пневматичних молотів, вантажних машин, які громадилися біля підніжжя висотного будинку: з цього хаосу ущелин, ровів і насипів, з цього неймовірного розгардіяшу й безладдя мала незабаром народитися найбільша площа в Європі.
Куба чудово розумів почуття Колянка, що умовився зустрітися з ним у кав'ярні «Крисенька». Був час, коли дві темпі кімнатки, до яких заходили просто із зруйнованої вулиці, були однією з найбільш улюблених та найчастіш відвідуваних кав'ярень у Варшаві: тоді вона звалася «Крушинка» й подавали в ній дві гарненькі офіціантки.
З того часу минуло десять років, протягом яких на вулицю Нови Свят, Краківське Передмістя повернувся давній блиск столиці.
Куба сперся об залізну огорожу на розі вулиці й запалив цигарку. Юрба зростала — люди виходили з контор та установ, трамваї обростали пасажирами. Зелені й червоні сигнали руху, дівчата, солдати, жінки, які юрмися перед вітринами, залізничники, морські офіцери, службовці, продавці авторучок та зубних щіток, юнаки з напомадженим волоссям, які чекали побачення біля кіоска — все це для Кубуся рідне. Він задоволено зітхнув, глянув на годинник і рушив у напрямі «Крисенькн». Хтось схопив його за плече.
— Як ся маєш, Пєгусю… — почув він позаду. Куба повернувся, й обличчя його осяяв усміх.
— Мориц! Оце так так… Клянуся щастям. Де ти подівся?
Перед Кубусем стояв високий, дужий хлопець у вельветовій розстебненій куртці, з-під якої видко було зелений брудний пуловер та ріжки комірця блакитної, давно непраної сорочки. На молодому обличчі, вже з чоловічими, начебто кривими рисами, написане було безтурботне задоволення.
— Та якось живу, — відповів він, стискаючи руку Кубусю. — А як ти? Ряшка в тебе така, наче тебе жовтком хрестили…
— Така вже моя врода, — відповів Кубусь стримано. — Що поробляєш, Морице? Чому не з'являєшся? Колись ти заходив час від часу…
— Не можу я до тебе заходити. Тепер ти великий. Зірка «Експреса», редактор Вірус. Звідки я можу знати, кого ти пам'ятаєш, а кого ні.
— Покинь ці дурниці, добре? Що поробляєш?
— Як коли. Трохи тут, трохи там… — ухильно відповів Мориц.
— Як у тебе з монетою?
— Залежно від того, що ти мені можеш запропонувати. Як можеш відвалити два куски позичково, — візьму з приємністю. Менших сум не приймаю.
В голосі Морица звучала іронія й агресивність. З голосу Кубуся зникли нотки дружньої щирості.
— Це непогано, — обізвався він. — Бо я на один кусок працюю майже місяць. Отож не можу тебе підтримати. Проведи-но мене трохи, — додав він.
Зелений сигнал відкрив дорогу. Обоє перейшли на той бік Алей і повільно рушили до площі.
— Знаєш, Кубо, — почав Мориц, — я навіть кілька разів збирався до тебе.
Кубусь бистро глянув на нього: в словах Морица зазвучала якась нова нотка, не схожа на задерикуватий тон, яким він говорив щойно.
— Ти ж знаєш, де мене шукати, — відповів він. — Завжди можемо поговорити.
— Людина старіється, різні думки блукають у голові. Ти ж на цьому розумієшся, правда ж?
— …Хто це тебе так обробив? — спитав Кубусь, показуючи на свіжий шрам на підборідді Морица.
Глумливі зелені очі Морица потемніли, стали серйозними, чуйними й злими.
— Невже вдарився об щось? — із зацікавленням перепитав Кубусь.
— Байдуже, — відповів Мориц. — Справу ще треба залагодити. Останнє слово ще не сказане.
— Горілку п'єш?
— П'ю. Чого б то не пити? Але знаєш, Кубо, я маю до тебе справу: чи ти б не скомбінував для мене якоїсь роботи?
Кубусь з хвилину мовчав. Потім сказав поволі:
— Навіщо? Нап'єшся, нахуліганиш, а я буду потім виправдуватися за тебе? Якщо не гірше…
Мориц не відповідав. Ішов замислений, колупаючи в носі.
— Ти б не зайшов зі мною випити чарку? — спитав він за хвилину.
— Нема часу. Умовився зустрітися за п'ятнадцять хвилин.
— Вистачить, — запевнив Мориц. — Якраз устигнемо роздушити чвертку. Зачекай…
Він швидко зайшов до крамниці споживчої кооперації, яку нони саме минали, і за кільканадцять секунд вийшов, ховаючи чвертку до кишені вельветової куртки.
— Ходім, — покликав він Кубу і звернув на вулицю Відок.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
— Слухай-но, Кубо, яка ситуація, — заговорив Мориц. — Знаєш: у мене є дівчина.
— Поздоровляю, — зрадів Кубусь. — Ніжні почуття перетворюють людину. Уявляю собі…
— Чекай, — перебив Мориц. — Це не так просто. Цього разу все якось інакше.