Злий - Страница 20

«Смішно, — подумав він, — я готуюсь до цього побачення, наче мені вісімнадцять років. А я ж починав уже забувати, що можуть існувати такі настрої».

Гальський почував себе зараз наче після першої переможної битви: від самої думки, що Марта могла б прийти, коли він не мав ще столика, його охоплювала тривога і зраджувало властиве йому почуття лагідної іронії. «Це серйозно, — відзначив він неохоче, — це справді стає безглуздо серйозним, якщо вже мене турбують такі дрібниці».

З-над блискучої чорноти піаніно всміхалося до нього знайоме обличчя: Гальський знав молодого піаніста. Вони були разом в армії, приятелювали. Їх єднала спільна любов до легкої музики…

Піаніст багатозначно підморгнув і почав грати «Чекаю тебе…» Гальський всміхнувся й погрозив кулаком:

— Ах ти ж, негіднику!

Але очі, мов намагнетизовані, поверталися до входу. Даремно Гальський намагався зацікавитися сусідом. За два столики від нього сидів мужчина, який на хвилину привернув його увагу, це був міцно збудований, чудово вдягнений добродій з гарним, темним, трохи надто м’ясистим обличчям.

«А може, вона не прийде?» Гальський відчув терпкий біль тривоги десь біля серця. Він глянув на годинник: до умовленої години залишалося ще п’ять хвилин.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Увійшла Марта. Гальський устав. Відвідувачі, що сиділи за сусідніми столиками, хутко окинули її оцінюючим поглядом: оцінка була позитивна. Знавці затримали на ній свою увагу трохи довше, ніж це звичайно буває в такі моменти. Міцно збудований, елегантний пан придивився до неї досить пронизливим поглядом. Піаніст зробив жест подиву Гальський всміхнувся. Марта сіла. Піаніст заграв «Чаю на двох». До столика підійшла офіціантка.

— Чому ви всміхаєтесь? — спитала Марта.

— Ох, безліч причин, — відповів Гальський, — я вам розповім по порядку. Насамперед, цим усміхом я прикриваю внутрішнє полегшення.

— Після якихось важких турбот чи переживань?

— Так. Я боявся, що ви не прийдете.

Марта злегка зашарілась і всміхнулась. Важко було вгадати, що в цій заяві було жартом, а що по-справжньому щирим признанням.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Піаніст легко й виразно грав пісеньку «Юнак, якого я кохаю…»

— Що за знайома мелодія? — замислилася Марта.

— Вона зветься «Юнак, якого я кохаю…» Я вчився під неї танцювати на перших шкільних вечірках. Це давні часи.

— Ага. У мене такі ж спогади, зв’язані з цією мелодією…

— Кожен з нас має спогади, — мовив Гальський бездумно й банально, — але не кожен має таку людину, як у пісеньці.

Я не маю… — поспіхом, м’яко промовила Марта.

«Навіщо кривиш душею?» подумав Гальський сердито.

«Навіщо я брешу, — подумала з певним зусиллям Марта і раптом наче опритомніла. — Я зовсім не брешу. Так воно й є. Нема такої людини. Я навіть на секунду не згадала про Зенона».

— Я не брешу… — промовила вона тихо, хоч Гальський і не питав.

Спокійні, ясні очі Гальського були повні недовір’я.

— Кінець-кінцем, — сказав він з явним глузуванням, — я останній, хто має право про це питати.

— Неправда, — на обличчі Марти знов з’явився войовничий вираз. — Ви маєте незаперечне право на це. Ви ж промили грізну рану на моїй скроні у комісаріаті, виявили готовність провести мене додому і навіть запропонували допомогу моїй бідній хворій матері. Я вже не згадую про сім телефонних дзвінків…

Це було дуже нечемно, й обом стало прикро. Здавалося, що й усім навколо стало дуже прикро, що за сусідніми столиками люди похнюпились, що офіціантки безпорадно розвели руками, що навіть піаніно зараз закриє якась чародійна сила.

І враз — обоє розсміялися.

— Через що ми, власне, сваримося? — запитав Гальський. — Адже у нас майже однакове волосся.

Справді, волосся їх мало майже однаковий відтінок. Це був відтінок старого, збляклого, вже не дуже блискучого золота. Де-не-де ясніші пасма, кольору платини, пробивалися в гладенькій, стягненій сьогодні назад зачісці Марти та в м’якому, трохи хвилястому над чолом волоссі Гальського. Вони похилилися над столом і якусь хвилину дивилися одне на одного.

— Найбільше подобається мені, що ви власне зовсім не гарна, Марто, — заявив Гальський. — Ці вилиці, що трохи виступають уперед, цей бойовий, вічно готовий до скандалу ніс…

Піаніст посміхався Гальському, граючи «Гарна дівчина, як та мелодія».

— Мені ніщо не подобається, — промовила Марта вільно й безтурботно. — Я не люблю приємних облич, а у вас якраз таке приємне обличчя… Страшенно хочеться подарувати вам коробочку з монпансьє…

— Неправда. Це зовсім не так. І вам зовсім цього не хочеться…

— Можливо, я й кажу неправду, — згодилася Марта. — Але й ви теж. Хіба я бридка?

— Цього я не сказав. Хай ви зовсім не бридка. Але що з того?

…На порозі з’явилася висока постать елегантної жінки. Гарне модне пальто, чорні замшові туфлі на високих каблуках, невеличкий капелюшок з вуаллю і дорога срібна лисиця — від усього віяло багатою, хоч і надто прибільшеною елегантністю. Побачивши даму, з-за столика підвівся чоловік з темним обличчям. Тільки тепер стало видко, який він високий і міцно збудований. Дама всміхнулася, кивнула головою й підійшла до його столика. Потім сіла й почала роздивлятися навколо. Побачивши Гальського, вона раптом споважніла, банальний усміх зник з її обличчя. Погляд Гальського зустрівся з її поглядом. «Звідки я знаю цю пані?» подумав Гальський. «Ах, це ж та, що в тролейбусі…» пригадав він, дивлячись на неї не без приємності. Піаніст поволі, з явним уподобанням грав «Дякую за пам’ять». Дама перевела погляд на Марту, вона придивлялася до неї уважно й досить довго, в очах її була холодна, зла допитливість. Нарешті вона заглибилася в стриману розмову із своїм товаришем з темним, гарним обличчям.