Злий - Страница 19

— Подзвоніть мені, пане докторе, добре? Мені важко в цю хвилину… — в голосі Марти звучало вагання.

В оці старого «Шевця» блиснула зловтішна зневага. «Хе-хе-хе… — говорило це око, — легковажність і безглузда амбіція знищили вже не одну красу. А тобі, дівчинко, далеко до краси».

— Чудово, — відповів Гальський, — я подзвоню завтра. Як себе почуває мама?

— Дякую. Непогано.

— Ну… я дуже радий. Отож найновіші досягнення медицини в галузі печінкових хвороб тут зайві. Нічого не вдієш… Ой, ні, я дуже радий…

— Дуже вдячна за згадку, пане докторе… і… чекаю телефонного дзвінка.

«Швець» начебто аж зітхнув з полегкістю. «Це вже трохи краще», кивнув він головою Марті.

— Чудово, — промовив Гальський, — значить, завтра. Марта поклала трубку й показала «Шевцеві» язика.

«Ну що, задоволений?» спитала вона, як дитина, що, спершу затявшись, раптом поступається. Вона була зла на все, на всіх, а найбільше сама на себе. «Шевцеві» ж ке могла подарувати, що він знає, як хвилювало її сьогоднішнє надвечір’я, як дуже, всупереч власній волі, раділа вона цьому побаченню.

Наближалася четверта година. Марта помила руки, підмазала губи й поправила волосся, потім вийняла з кишені пальта сітку на покупки.

— Ну що, нічого не вийшло? — спитала негарна дівчина в окулярах: в голосі її була старанно прихована злостивість.

— Якраз чудово складається, — відповіла Марта. — Я сьогодні страшенно зайнята, а відмовити було незручно. Цей молодий лікар був зі мною дуже чемний.

На вулиці було холодно, похмуро, неприємно. Біля входу до музею сидів на кам’яній балюстраді Зенон.

— Знаєш, Майко, я був у місті, в справах секції, — мовив він, цілуючи їй руку. — Вирішив почекати на тебе…

— Чудова думка, — посміхнулась Марта. — Я саме міркувала, що з тобою діється?

— В тебе є якісь справи опівдні? Бо, знаєш, я б не хотів тобі перешкоджати, ми ж не умовлялися.

— Що ти, — заперечила Марта. — Я рада, що ти прийшов. Залишишся в нас на вечерю, добре?

— Добре! — зрадів Зенон. — Мені здавалося, що ти будеш сьогодні зайнята…

— Чому це тобі спало на думку?

— Сам не знаю. Так мені здавалося.

— Щось не гаразд з твоїми передчуттями, Зен. Погано функціонують. Я рада, що ти прийшов. Проведемо разом вечір, добре? Власне… я чекала на тебе.

— Правда? — полегшено зітхнув Зенон. — Не знаю, чому мені так здавалося… Знаєш, стільки справ у клубі, в секції, в Академії. Але тепер все гаразд, я не поїду на Бєляни. Чудово!

Він узяв її міцно, ніжно під руку. «Кінець, — подумала Марта. — Треба це якось залагодити. Тільки ж я справді не знаю, як… Таке все складне. Та чого я власне хочу?»

Ще не народився архітектор чи декоратор, котрий — проектуючи, а потім будуючи кав’ярню — міг би сказати заздалегідь: «В цьому закладі буде ось така публіка, ось такий чи такий настрій. Так ми це запланували і так повинно бути…»

Кав’ярня вже збудована, опоряджена, вмебльована, заходять до неї перші відвідувачі, і через деякий час виявляється, що атмосфера її не має нічого спільного з тим, що планували її творці. Призначена для громадського користування, кав’ярня починає своє власне, не передбачене заздалегідь життя. Ось на цій, власне, підставі бар-кав’ярня «Під курантами» в районі МДМ переживав з хвилини свого виникнення певний конфлікт між змістом і формою.

В перші роки відбудови варшавські кав’ярні виникали самі собою, імпровізовано, згідно з антинауковою теорією самозародження, в якихось одноповерхових, нашвидку, абияк відремонтованих приміщеннях, в розбомблених будинках, де часто за декорації правили руїни розбитих кам’яниць. Це були кав’ярні закурені, чисто споживчого призначення, тісні, переповнені, де мріяли про гелікоптер, ледве побачивши вільний столик углибині. Вже протягом двох століть у Варшаві надають великої ваги кав’ярням, отож ті, хто проектував планову й велетенську відбудову міста, не могли забути про ці традиції. Одною з перших запроектованих кав’ярень у Варшаві був бар-кав’ярня «Під курантами». Заклад був справді дуже гарний: елегантні портьєри, солідні панелі, фаянс і дорогі тарілки, важкі стильні меблі, окуті міддю кенкети, стародавній дорогий годинник над входом, дубові внутрішні сходи, стеля, обкладена важкими балками — одне слово стиль солідного ренесансу. Всередині мимоволі зринала думка, що в цих кріслах та за цими столиками сидітимуть люди серйозні, які у вільні хвилини зосереджено обговорюватимуть проблеми зростання продуктивності праці в керованих ними підприємствах і закладах або щонайменше — повторюватимуть солідні обережні плітки про сімейні турботи професорів політехнічного інституту. Тимчасом сталось інакше: на антресолях поставили піаніно, за піаніно сів юнак з явним нахилом до синкопованої музики, за столами з’явилися представники варшавської богеми, у вхідних дверях дедалі частіше маячили силуети юнаків у дуже вузьких штанях, в коротких пальтечках та на загадково високих гумових підошвах, а також дівчата в просторих пальтах з величезними комірами, що нагадували дитячі слинявчики, повернені назад. За ними примандрували люди з дуже невиразними і незрозумілими джерелами прибутків. Солідні стіни в стилі ренесансу наповнилися розмовами, які мали дуже небагато спільного із сферою інтересів давніх солідних патриціїв. Таким чином бар-кав’ярня «Під курантами» став улюбленим місцем зустрічей варшавської надто рано дозрілої молоді.

Гальський бував тут рідко. Він добре знав цю кав’ярню, але не дуже її любив. Побачивши пана, який вже платив офіціантові, він хутко і вправно націлився на місце і вже незабаром задоволено простяг довгі ноги, запалив цигарку й замовив каву.