Злий - Страница 153

153

— Я зараз заверну, пане голово, — пробурмотів Крушина, натискаючи на стартер.

Меринос сів у машину; позаду сидів Льова Зільберштейн з жовтим чемоданом на колінах, на підлозі автомобіля лежала щойно розкрита пачка з фальшивими квитками.

— Ну, як іде справа, Льово? — спитав Меринос.

Зільберштейн мовчки відкрив чемодан: він був до половини наповнений напханими туди банкнотами по сто, по п'ятдесят злотих.

— Вже близько трьох тисяч штук продано, — сказав Льова; очі в нього були каламутні від утоми.

— Братва ходить, мов по шнурку, — обізвався Крушина, виключаючи мотор; «Гумбер» стояв, повернутий передком до подвір'я.

— Пане голово, — сказав Зільберштейн, — ви уявляєте собі, який буде розгардіяш на стадіоні, на трибунах?

— Уявляю, — промовив із злісною посмішкою Меринос, — я зараз піду туди. Наближається кульмінаційний момент цієї забави. — Він виліз з машини і додав, зачиняючи дверцята: — Я підійду по тебе, Роберте, через годину. Підеш зі мною на стадіон.

— Чудово, пане голово, — посміхнувся Крушина. Меринос пішов, а до автомашини підійшло троє юнаків у куртках.

— Ось гроші за ту порцію, пане начальнику, — сказав один з них, подаючи у віконце Зільберштейнові жмут пом'ятих банкнотів, — і дайте ще. Штук з двісті.

— Добре, Бурасеку, — кивнув Зільберштейн і глянув на годинник. Було близько третьої. — Тепер можете продавати кожен квиток по п'ятдесят злотих, — наказав Льова, — якщо вимантачите більше — буде ваше, але ціна, за яку можна збувати, — п'ятдесят злотих. А скільки тобі, Ваню? — ввернувся він до другого.

— Штук з триста, — відповів той, задоволено спльовуючи. Робота — любо дивитись, кажу вам, пане Крушино: скільки живу — не бачив ще такої штовханини біля стадіону.

Зільберштейн відкрив чемодан і вкинув туди новий жмут грошей.

Здалеку обминаючи ряди міліції, синя «Варшава» проїхала Мєлєцькою до Черняковської, промчала по Черняковській до Пшемислової, в'їхала в одну з алейок, обгороджену живоплотом, і, нарешті, сховавшись від очей прохожих, зупинилась у вузенькому проході між огорожами. Генек Шмігло заглушив мотор, замкнув машину і рушив до вулиці Розбрат. В пасажі він минув трьох юнаків у куртках, що стояли, засунувши руки в кишені.

— Може, вам потрібен квиточок, трибунка? Дешево, — обізвався до нього один з них, але Генек заперечливо хитнув головою. Він не міг стримати посмішки.

— Що, сезон?

— Саме сезоник, — нахабно посміхнувся Бурас, — і непоганий. Треба кілька злотих заробити, скористатися з нагоди.

«Як тут упіймати того Фредека?» замислився Генек і звернув праворуч, на Гурношльонську. Пройти туди було не так просто: струмочки людей переходили в широкі потоки навіть на цих бічних вулицях. Іти проти течії було дуже важко.

— Евгеніушу!

Підвівши голову, він побачив перед собою одягненого в білий кітель чоловіка: людські потоки омивали його, немов білу скелю, коли він зупинився, щоб привітати Генека.

— Фредек! — вигукнув Шмігло з докором, — і не впізнати тебе. Що ти зробив з собою?

— Цить! — промовив Фридерик Компот голосним шепотом, — Цссс! Я переодягся, щоб мене важко було впізнати. Так буде краще. Шерлок Холмс завжди так робив, коли йшов на бій із бандюгами. Одного разу навіть переодягся в столітню бабу…

— Гаразд, гаразд, — занервував Генек, — кінчай цю дурну розмову, дай морозива і йди вниз, а я подамся до шефа. Крутися біля кас, ми там знайдемо тебе. Цікаво, що скаже шеф на цю зміну… — додав він, показуючи на нове вбрання Компота.

«Морозиво-Тірітомба», — з захопленням прочитав він напис на шапці Компота і, взявши з його рук шоколадне ескімо на палочці, підніс до рота. — Чудово, Фредеку, — раптом з ентузіазмом вигукнув він. — Даси мені трохи для дітей!

— От бачиш, — зрадів Компот.

— По чому морозиво? — спитала якась пані, зупиняючись біля Компота; ще кілька людей підійшло слідом за нею.

— Не зараз, — промовив Компот і хутко зачинив скриньку, — я почну продавати лише на стадіоні…

— Не витримаю, — заявив Антоній Пайонк, заходячи в кімнату, — піду на матч.

— Нікуди ви не підете, — заперечив Гальський, що лежав на канапі. — Вони, певно, вас шукають по всьому місту. Ще де-небудь стрінуть, і нещастя готове.

— Звичайно, — зауважила Марта, сидячи біля столу. — Доведеться тут перечекати.

— Може, чайку? — шанобливо запропонувала старенька Гелена Ліпінська; вона не розуміла, що тут діється, але знала, що в пана Калодонта гості і треба про них подбати.

— Ходімо поставимо чайку, — сказав Пайонк багатозначно і вийшов разом з Геленою Ліпінською на кухню.

— Мабуть-таки піду на матч, — раптом підвівся Гальський з канапи; була це величезна, оббита темнозеленим н іншим канапа, в стилі епохи Молодої Польщі.

— Нікуди ти не підеш, — кинула Марта; вона підвелась з-за столу і сіла на канапі. — Ти ще слабий для таких прогулянок.

— Ти так думаєш? — докірливо мовив Гальський. — Кажу тобі. — В його голосі забриніло нетерпіння.

— Знов починаєш? — посварилася на нього Марта.

— Такий матч буває один раз на десять років, зрозумій, — занервувався Гальський. — Аргументи до тебе не доходить.

Марта схилилась над ним.

— Поцілуй мене, — наказала вона.

Гальський взяв голову Марти в долоні і нахилив до свого обличчя, мов стиглий плід з гілки.

— Ну от бачиш, — сказав він після деякої паузи, відриваючи вуста від її вуст, — я вже не такий і слабий.

Але він вже не говорив, що хоче піти на матч.

153