— У відділі цегли, — квапливо пояснив «продавець», — роздрібний продаж матеріалів.
— Ну, — флегматично кинув пан у котелку, — давай гроші!
Купець дістав з кишені жмут зім'ятих банкнотів і простяг їх нападникові.
— На, — промовив він голосом, в якому відчувалась незаслужена образа, — вдавися!
— Не розумію, — тактовно провадив далі розмову пан у котелку, — чого ти так мало береш за цеглину? Адже така цеглина коштує щонайменш сто злотих.
— Я теж так вважаю, — незадоволено мовив «продавець», — але начальник відділу не дозволяє брати більше. Каже, що двадцять злотих кожен дасть охоче і навіть не повідомить міліцію. А як і повідомить, то все одно буде малий інцидент, міліція навіть постового не пришле, бо не вигідно: надто дрібна сума. А нам це вигідно. П'ятдесят клієнтів за ніч, і вже можна жити.
— А правда, — зітхнув пан у котелку. — Ваш начальник має голову на плечах. Інтелігентна людина.
— Та ж певне! — визнав хрипкий голос. — Ось ти, брате, із своєю вільною професією довго не протягнеш. Тільки колективна праця успішно йде, так наодинці ніяк не можна. Колектив, от що: організація, монополія, масштаб. Сьогодні ти в мене забереш касу, я доповім, куди треба, ще раз підскочиш, нові доповідні попливуть, і навіть оглянутися не встигнеш, як схопить тебе десь Кудлатий. Ми — люди Кудлатого, — гордо додав він, — нарвешся на неприємність, брате.
— Правильно, — кивнув пан у котелку. — Я сам кудись би записався, до якої-небудь значної інституції. Ти маєш рацію, колего. Не гнівайся на мене. Ось твої гроші. Дозволь тільки забрати мої двадцять злотих. Сам розумієш, тут уже йдеться про престиж.
Він віддав «продавцеві» жмут банкнотів і почастував його цигаркою. Той затягнувся, зосереджена замисленість відбилася на його чолі.
— Ходім, — мовив він за хвилину, — я познайомлю тебе з людьми, які можуть щось зробити для тебе.
Вони вийшли разом з брами і попрямували до Ринку.
— Ясю! — гукнув «продавець» у бік риштовань, коли вони минали корито з вапном, — я зараз повернуся, гаразд?
— Гаразд, — долинув з темряви свистячий голос.
На Ринку гуляв вітер, теплий, але неприємний; лампи сильно гойдалися, здавалося, що брук і мури безперервно рухаються. З відчинених дверей ресторану «Під Базилікою» вийшов на вулицю високий худий чоловік, в замащеній шапці на тім'ї та в лиснючих від мастила тикових штанях. Він був сильно п'яний, заточувався, але не галасував. Біля входу в Запєцк п'яний наблизився ззаду до пана в котелку та «продавця» і раптом штурхонув того в спину. «Продавець» швидко повернувся, готовий до сварки, але, побачивши п'яного, невдоволено скривився і, не ображаючись, сказав:
— Ах ти, п'янюго! Оце так нализався. Чого тобі, Кітвашевський?
— Юмбо, позич сотню, — невиразно пробелькотів він. — Завтра віддам… Кажу тобі, — продовжував він, — який у нас скандал! Мушу зараз же повернутися в гараж, от хай ще трохи добавлю. Дай червінця, Юмбо! Завтра віддам на площі, гаразд?
— Іди від мене, голодранцю, — мовив з гідністю Юмбо. — Дістанеш червінець, і в тебе в животі забурчить. Не бачиш хіба, що я на роботі?
— З цим паралітиком? — здивувався Кітвашевський, показуючи на пана в котелку. — Я його звідкілясь знаю, — замислився він, блукаючи п'яними очима по постаті з парасолькою. — Ага — пригадав! Це його руїна у нас у гаражі стоїть. Боже мій! — згадав він і рознервувався не на жарт. — Треба вертатися. Вільга вб'є мене, як довідається.
— Чудово, — несподівано обізвався пан у котелку, — їдьмо разом. Я теж маю справу до Вільги. Кітвашевський, зупини таксі, а ти, Юмбо, — звернувся він до занімілого від подиву «продавця», — не хвилюйся. Я й не таких, як ти, обводив круг пальця, такий мій обов'язок. Я інспектор контролю, розумієш? Про тебе напишу сьогодні рапорти — золото! Чудесний, сумлінний, хороший працівник. Приємно, га? Може, якесь підвищення, премія.
Юмбо шанобливо вклонився і привітно потиснув руку панові в котелку.
— Пане інспекторе, — промимрив він, — я не чекав цього. Прошу коли-небудь зайти після роботи, приватним порядком, на чарочку. Нам з Ясем буде дуже приємно.
Кітвашевський зупинив таксі, що саме проїздило Пивною вулицею.
У таксі Кітвашевський слова не вимовив. Дисципліна брала гору. За десять хвилин вони звернули з Желязної на Крохмальну; на самісінькому розі розминулися з чорним низьким «Сітроеном», що мчав на широко поставлених колесах.
Біля брами загальмувало якесь таксі.
— Прошу зупинитись, — швидко кинув пан у котелку шоферові й подав тому гроші, кидаючи бистрі погляди на таксі біля брами: саме в цю хвилину вискочив з нього надзвичайно плечистий чоловік і, нервово зачинивши за собою дверцята, швидко побіг до брами. Пан у котелку виліз із машини слідом за Кітвашевський. Кітвашевський, заточуючись, пройшов подвір'ям і зник у тьмі гаража. Пан у котелку обережно, на певній відстані, йшов слідом. За хвилину з темряви долинуло до нього дзюрчання води й пирхання: Кітвашевський підсунув голову під кран, перше ніж іти розмовляти з Вільгою.
Пан у котелку знайшов у темряві сходи й тихенько рушив угору. «Якщо хтось мене зустріне тут, на цих сходах, — подумав він, — буде мені амба». Нагорі почувся безладний тупіт. Пан у котелку стер піт з чола і кількома блискавичними стрибками досяг верхньої площадки сходів. Там він одразу ж стрибнув за якесь нагромаджене на одному з столів приладдя і, блукаючи в темряві майстерні, помалу наблизився до ясного прямокутника дверей, що вели в контору. Він припав усім тілом до стіни, раптовим, обережним стрибком майнув через поріг, окинув допитливим поглядом порожню контору і вскочив у відчинені двері, що вели до передпокою. Серце у нього сильно калатало: починалось незнайоме приміщення. Поволі, обережно, зважуючи кожен подих, старий слідопит ступив ще два кроки й заліз у куток між вішалкою, повною пальт, та входом до їдальні, потім, тихесенько вистромив уперед голову в котелку: жовта шкіра на його худорлявому обличчі нап'ялася, мов на бубні, чорні й бистрі очі жадібно вбирали несподіване видовище.