Злий - Страница 123

123

— Добрий день, — лагідно відповіла Марта і охоче призналась: — Так, я. — Потім, помітивши тупий вираз на обличчі Метеора, пояснила: — Я мстилася. Підіть, подивіться, що робиться на кухні і в ванній кімнаті. Зразкова картина спустошення, бо ж, майте на увазі, я — жінка і легко втрачаю самовладання. Ви знаєте, що таке жінка, пане Хацяк?

— Ірмо, — серйозним тоном почав Метеор, — я хочу поговорити з тобою.

— Будь ласка, — зраділа Марта, — тут так нудно! Єдина книга, яку я знайшла, має назву: «Про раціональне використання рідких палив» і належить перу нашого приятеля, інженера Альберта Вільги. Бо «Handbuch des Autorennfaharers» 1 1939 р., що лежав на нічній тумбочці, хіба ж можна вважати за літературу? Мені більш подобається книга про палива. Уважно читаючи, можна в цьому творі навіть знайти автобіографічні елементи, тим більше, коли близько знаєш автора.

— Ірмо, — перебив Метеор; він почував себе дедалі більш невпевнено; все, про що він мав намір говорити, безповоротно вивітрилося в нього з голови. — Ірмо, — повторив він, — я хочу тобі сказати щось важливе, таке, чого я ніколи нікому не говорив.

— Будь ласка, — промовила Марта, — не соромтесь, пане Хацяк. Можу побитись об заклад, що це буде якась сенсація з питань галантереї і одягу, правда? Ну, пане, не тримайте мене далі в непевності.

— Ірмо, — вигукнув мало не в розпачі від своєї незграбності Метеор. — Ти чудова дівчина!

— Так кажуть, — скромно вставила Марта, опускаючи очі. — Але я не хочу вам перешкоджати.

— Ірмо, — в голосі Метеора залунали пискливі нотки, — ти чудова, гарна, така, як треба… Я вчора переконався в цьому. Знаєш, я теж свій хлопець, і дівчина, що вибере мене за чоловіка, буде щаслива. Вір мені… І вибач за ті вчорашні коники, що я викидав; не гнівайся, послухай: що ти сказала б, якби ми… побралися?

Марта встала, явно вражена.

— Дайте мені сигарету, — сказала вона, потім вийняла «Камеля» з простягнутої їй пачки. — Пане Хацяк, — промовила вона, запалюючи сірника, — я прошу негайно мене випустити звідси. Ви чуєте?

— Чую, — відповів Метеор, хоч він справляв враження людини, яка нічогісінько не чує. — Ірмо, послухай мене, це не така проста справа. Тільки в такий спосіб все може закінчитись як слід.

— Я знаю, що це не проста справа, — промовила Марта й нервово відвернулася; вона зрозуміла, що те, чого вони побічно торкнулися зараз у розмові, і є суть всієї ситуації.

— Ірмо, — тихо шепнув Метеор, — ти чула вчора все, так?

— Так, — тихо відповіла Марта.

— Ну от бачиш, — енергійно промовив Метеор, — тепер нема іншого виходу. Ти мусиш стати моєю дружиною. Тим більше, що я цього дуже хочу. — В голосі Метеора забриніли нотки щирого почуття, коли він вимовляв останню фразу; Марта приязніше подивилась на нього.

— Ну й натворили ми! — делікатно відзначила вона, беручи, таким чином, на себе частку провини.

— Ти фантастична бабка! — з пошаною заявив Метеор.

Потім вони сіли одне біля одного на ліжку, склавши безпорадно на колінах руки і замислено втупивши очі в засмічену підлогу.

В передпокої хтось постукав. Метеор схопився на ноги, підбіг до дверей і відчинив.

— До тебе хтось дзвонить, — несміливо сповістив Вільга. — Якийсь тип просить товариша Героєвського. Це ж ти, правда?

Метеор замкнув за собою двері і підбіг до телефону.

— Героєвський слухає, — сказав він.

— Це Вчесняк турбує, — почувся квапливий нервовий шепіт, — негайно приїжджайте. Важлива справа.

— До вас нагору? — холоднокровно запитав Метеор.

— Ні, — поспіхом застеріг Вчесняк. — Не сюди! Вже все є. Знаєте, той бар, де продають різні зілля, біля костьолу, поблизу палацу Сташіца?

— Знаю.

— Ми там зустрінемось. Гаразд?

— За п'ять хвилин буду на місці. — Він поклав трубку і крикнув Вільзі: — Є вільна машина?

— Бери «Шкоду», — слухняно відповів Вільга.

Метеор з ваганням подивився на портьєру, що закривала двері до квартири, розпачливо махнув рукою і кинувся до сходів. Вільга старанно замкнув квартиру, сховав ключ до кишені і опустив портьєру.

Стара «Шкода» мчала по широкому шосе Свєнтокшизької, повз величезні нові, ще не штукатурені будови. Через кілька хвилин Метеор поставив машину за пам'ятником Коперніку, перейшов через вулицю і спустився в маленьку чисту крамничку, в якій стояли три столики. Було тут навдивовижу чисто й зелено: і стіни, і те, що продавалося в крамничці, мали приємний зеленавий тон; тільки каса, дерев'яні столики, табурети й прилавки темніли коричньовим обпаленим деревом. На полицях стояло багато коробочок з зіллям та скляних круглих банок, в які зсипане було сушене зілля і лікарські рослини. Пахло м'ятою, шалфеєм і ромашкою.

Метеор сів до столика і попросив чогось для нирок. Він дбав про себе, любив лікуватись і використовував кожну нагоду, щоб зміцнити організм; любив удавати з себе алкоголіка, в якого підірвали здоров'я гектолітри випитої в житті горілки. Через кілька хвилин дівчина в білому фартушку принесла йому чашку паруючої ароматної рідини з міцним запахом зілля. Метеор вже вдесяте нервово подивився на годинник: після телефонного дзвінка минуло півгодини, а відстань від будинку ЦРПС до цього бару можна було пройти протягом трьох хвилин. Він, не поспішаючи, пив терпку жовтаву рідину. Зайшов Вчесняк, і Метеор підвівся.

— Довгенько я вас чекаю, — гостро зауважив він, — ходім.

Бар був надто тісний для секретних розмов. Вчесняк вийшов, не кажучи ні слова.

— Я не хотів би вештатись по вулицях, — тихо сказав Вчесняк, — ще побачать.

123