Злий - Страница 117

117

— Ну, то до побачення, — сказав Колянко, підводячись. — Я вже піду собі. Ви, певно, втомилися, пане Вітольде. — Цей поспіх був нічим іншим як втечею: коли обірвалась розмова про Марту, йому більше нічого було говорити.

— Спасибі, що не забули про мене, — сказав Гальський, — і відвідали. Ще приходьте, пане Едвіне, — додав він приязно.

Колянко вийшов швидко й незграбно.

Гальський лежав виснажений. Йому не хотілося думати. У палаті поволі западали травневі сутінки: крізь відчинене вікно пливли дедалі густіші тіні. «Засвічу світло, почитаю трохи», подумав Гальський, але йому не хотілося простягати руки до тумбочки.

Хтось несміло постукав. «Хто це?» невдоволено подумав Гальський і вигукнув:

— Заходьте!

Двері повільно прочинилися, і на порозі стала якась невиразна постать.

— Тут лежить доктор Гальський? — спитав тихий голос.

— Я Гальський, — відповів доктор, — чим можу служити?

Постать наблизилась і промовила врочистим, хоч і несміливим голосом:

— Не знаю, чи ви, пане докторе, пригадуєте мене? Ми бачилися тільки один раз.

Гальський натиснув на кнопку нічника, і ясний сніп світла осяяв палату.

— Пригадую, — сказав він, привітно посміхаючись. — Ми познайомились в комісаріаті на Вєйській, ви, здається, Калодонт. Таке прізвище не забувається. Будь ласка, сідайте.

— Дякую, — відповів Юліуш Калодонт, сідаючи на краєчку стільця; в голосі його, крім явного полегшення, бринів якийсь смуток і повага.

— Даруйте, пане, ваш візит до мене чимось викликаний, правда? — чемно спитав Гальський.

— Важко відразу все сказати… — Калодонт набрав повітря і випалив з відчайдушним поспіхом: — Я хотів вас запитати, де Марта?

— Як то, — спокійно перепитав Гальський, — де Марта? Звідкіль я можу знати?

На обличчі Калодонта відбилося замішання. Він розпачливо похитав головою.

— А хто ж має знати?.. — уїдливо пробурчав він, потім додав несміливо: — Я думав, що ви знаєте, пане докторе. Ви не гнівайтесь, але я так подумав.

— Я не гніваюсь, — без усміху відповів Гальський, — але що трапилось?

— Власне, я нічого не знаю. Тільки одне: Марта зникла.

— Як це… зникла?..

— А так. З самого ранку. Ви знаєте, ми — сусіди, бачимося кілька разів на день. І от з самого ранку Марти нема. Надвечір прийшла до мене стара пані Маєвська і питає, що робити? Марта пішла раненько, сказавши, що в неї сьогодні вільний день та що вона їде на товчок. І наче у воду впала. Пані Маєвська вже хотіла піти заявити в міліцію, але я їй порадив, щоб вона почекала до ранку, а сам пішов до вас. Бо з вами, молодими, нічого не відомо: одного дня так, наступного — інакше.

— Не розумію, що я можу мати спільного з цим усім, — сухо спитав Гальський.

— Ну, ну! — Калодонт лукаво підніс угору ціпок і погрозив Гальському. — Ви вже мені, пане докторе, не кажіть… Тиждень тому, видно, ви сварилися між собою, бо Марта ходила, мов отруєна, а що вже потім робили, то бог вас знає.

В голові у Гальського загуло й завирувало, ніби хтось у ній пустив у рух велетенську карусель. Безліч образів, висновків і припущень почали диявольський танець в його мозку. Він підвівся на ліжку, витер чоло краєчком ковдри і сказав:

— Пане Калодонте… Як ви сюди пройшли? Адже сьогодні не можна навідувати хворих.

Калодонт жалісно засопів.

— Сказав, що я ваш дядько з Закрочим'я. Що я спеціально приїхав. Пустили.

Гальський рвучким рухом відкинув ковдру. Дуже повільно перекинувши ноги через край ліжка, сів. Калодонт устав. В очах Гальського зарябіло від млості: він сперся важкою головою на руки. Потім поволі, з величезним зусиллям звівся на тремтячі ноги, що підламувалися під ним. Постоявши з секунду, захитався і схопився за швидко простягнену йому руку Калодонта.

— Дядьку, — сказав він з упертим усміхом на схудлому, спітнілому обличчі, — ми мусимо піти звідси. У місто. Треба розшукати дівчину, та оскільки мене тут дуже полюбили й наполягають, щоб я ще залишився, — можуть бути труднощі з одержанням моїх речей. Може б, ви привезли мені якесь дрантя, га?

Калодонт відчув, як його щось кольнуло від зворушення. «Кохаються, як у кіно… — подумав він, — відразу біжить їй на поміч, мов той Родріго. Тільки розмовляють між собою якось різко, наче глузують. Видно, тепер вже така мода».

— Це ми зробимо, тільки… чи це вам не зашкодить?

Потім буде видно… — не без гумору сказав Гальський і обережно сів на ліжко.

— Куди тепер? — спитав Калодонт, коли вони сіли в таксі.

— Сам не знаю, — сказав Гальський; обличчя його було бліде, мов крейда, — знаю тільки, що ключі від моєї квартири і гроші залишились там, — він рухом голови показав на лікарню.

— Гарненька історія, — сказав Калодонт і назвав шоферу свою адресу.

«Це була справжня втеча, — подумав Гальський, всміхаючись, — але від кого? Невже від Олімпії?»

Коли вони заходили в чистеньку кімнату, де пахло м'ятою, сухою материнкою і смаженим м'ясом, Юліуш Калодонт сказав зляканій Гелені Ліпінській, своїй господині:

— Це, пані Ліпінська, мій племінник з Закрочим'я. З ним трапився нещасний випадок. Ми повинні потурбуватися про нього.

Стара господиня хитнула кілька разів тремтячою, вже посивілою головою і прошамкала беззубим ротом:

— Матір божа, це все ті мотоцикли. — Потім подала Калодонту листа, якого півгодини тому хтось встромив за чисто вимитий поріг цієї бідної, але охайної оселі. Лист був без підпису і мав тільки два лаконічних речення:

«Приходив до вас, пане, кіоск зачинений. Завтра, в п'ятницю, о десятій годині в Уяздовському парку, на дитячому майданчику, лавочка зліва».

117