Злий - Страница 11


К оглавлению

11

Куба лежав на столі у відділі міського життя, їв булку з ковбасою і швидко переглядав поточну щоденну й тижневу пресу. Колянко стояв біля письмового столу, машинально переглядаючи об’яви, запрошення та зведення.

— Кубусю, — обізвався нарешті Колянко, сідаючи за письмовий стіл. — Слухай-но! Ми як терплячі садівники, що повинні мати пильні очі й чулі руки. Пильнуй, синку — в цю хвилину я кладу в твій мозок воскову табличку, мов чисту патефонну пластинку, без жодного значка, і вирізьблюю на ній перший рівчачок: Дзярський. Міхал Дзярський. Не забувай це ім’я й прізвище і водночас запам’ятай, як воно вимовляється. Тримай очі й вуха широко розкритими і коли б протягом найближчого часу ти про нього щось довідався — запиши це собі старанно на своїй восковій табличці. Я хочу знати про це прізвище та про його власника все, що тільки можуть здобути такі двоє людей, як ти і я. Зрозумів?

Кубусь серйозно кивнув головою. В такі хвилини він найбільше відчував, яке міцне почуття єднає його з Колянком. Він вийшов.

Колянко підійшов до вікна й запалив цигарку. За ущелиною залізничних колій лежала західна Варшава: дахи, рештки руїн, комплекси фабричних будов Товарової, Каролькової, Золотої, Луцької, Гжибовської, Крохмальної вулиць.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Почувши телефонний дзвінок, Колянко здригнувся.

— Це я, Куба, — почув він у трубці.

— Що таке?

— Нічого особливого. Погода кращає…

— Ти дзвониш, щоб мені про це повідомити?

— Ні, не тільки тому. Я хотів вам сказати, що дуже голодний.

— То йди пообідай.

— Саме збираюся за хвилину це зробити. Мені аж пахнуть зрази з кашею.

— Непогано. Дякую тобі за стислу інформацію. Тільки що це мене обходить?

— Правда? Зовсім не обходить? Шкода. Ну, то до побачення.

— Прощай, молодий неробо!

— Ага! Ага! Мало не забув зовсім… Я хотів ще вам сказати, що такий собі пан Міхал Дзярський працює скарбником Варшавського товариства філателістів. Цілую пана редактора в щоку…

— Кубо!.. — По той бік дроту не було вже нікого.


3

Тролейбус лінії № 54 об’їжджає невеличкий сквер за пам’ятником Міцкєвичу й закінчує свою путь серед кам’яних будиночків сімнадцятого століття в північній частині Краківського Передмістя. Тут на нього вже звичайно чекає чимала черга, особливо близько другої години опівдні. Саме в цей час, злегка засапавшись після прискореного бігу, доктор Гальський приєднався до черги й, глибоко зітхнувши, став у самісінькому кінці. Зараз же перед ним стояла ставна, гарна пані бальзаківського віку, одягнена з незаперечною, хоча н надто багатою і демонстративною елегантністю. Вона повернулась до нього і, побачивши стрункого блондина з приємним хлоп’ячим обличчям, в модному, трохи ексцентричному пальті бежово-піщаного кольору, злегка всміхнулася. За хвилину потім за Гальським зупинився невисокий молодий чоловік в брезентовій куртці з хутряним коміром, з-під якого кокетливо виглядав кіноварно-трав’янистий бантик-метелик. Молодий чоловік гриз зацукрений мигдаль, так звані камінчики, і, здавалося, був цілком заглиблений у свої думки.

Широкий, схожий на бочку, червоний тролейбус почав швидко наповнюватися людьми, довга черга швидко зникала в ньому. Весь час підходили нові пасажири. За Гальським і власником барвистого метелика влізло кілька студентів, черниця, три домогосподарки, двоє монтерів з міської електростанції із своїм інструментом, немолодий пан у шапці-вушанці, піхотний офіцер, худий довговолосий чоловік, розмальована дівчина в жовтій хустці та багато, багато інших.

Молода кондукторка з пригожим обличчям дала сигнал, машина рушила. З бруку залунали крики:

— Заждіть, заждіть! Тут ще є люди! — наче тролейбуси здебільшого служили для перевезення пшениці. Водій уповільнив хід і зупинив машину. В тролейбусі було вже так тісно, що можливість полізти в кишеню по гроші здавалась такою ж недосяжною, як квадратура кола, а проте пасажири почали витягати гроші, зсуваючи одне одному капелюхи та хусточки з голів і боляче влучаючи сусідів у вразливі місця. Знадвору знов залунали крики:

— Що за люди!.. Всередині повно місця, а дитина висить на приступці!.. — і пасажири всередині стислися ще дужче, стромляючи руки в чужі кишені, рукава й коміри. Гарна дама щільно притулилася до доктора Гальського, який, намагаючись відступити з чемності, боляче придушив ногу юнакові з веселим бантиком.

Той засичав:

— А-у-у-у! Пане! Прошу вас, обережно.

Гальський перепросив і подумав: «Духи в дами добрі, тільки надто міцні». Дитина на приступці виявилась розчервонілим від зусиль, широко усміхненим чоловіком з виглядом референта в справах закупівлі різних господарських речей у солідній установі. Тролейбус знову рушив, та, проїхавши кілька десятків метрів, він з гідністю зупинився, бо на даху щось тріснуло. Водій, як плавець на старті, пірнув у юрбу, яка блокувала вихід, і вискочив з машини; люди почали вилазити, намагаючись роздивитися, що сталось. Тоді тролейбус з власної ініціативи ще проїхав кілька метрів, і купка цікавих, з водієм на чолі, розпачливо кинулась навздогін. Нарешті всі повлазили назад, водій поважно сів за кермо… і машина не рушила. Серед глухих стогонів пасажирів обізвався ламкий голос старого пана в шапці-вушанці:

— Чому ми не їдемо, на ласку божу? Коли ми рушимо?

— Коли ви, пане, приймете руку із дзвінка, — крижаним голосом відповіла кондукторка з пригожим обличчям.

Пан в шапці-вушанці випустив поручень із дзвінком. Машина рушила, а пан у вушанці зарився обличчям у фланельовий, біло-блакитний сувій, що його тримала на колінах молода жінка. З сувою залунав пронизливий, гнівний плач свідомого своїх можливостей немовляти.

11