Злий - Страница 79

«От що найбільш подобається мужчинам… Покупки для нас», з гіркотою подумав Колянко: він добре знав, як любить Кубусь таку ковбасу. Дівчина вийшла з крамниці, пройшла ще кілька кроків і відчинила двері другорядного бару.

«Ну, звичайно…» подумав Колянко і за хвилину відчинив ті самі двері. Він встиг прочитати вивіску: «Бар „Насолода"».

За хвилину вже пошкодував, що зайшов сюди. Дешевенький бар був майже порожній, але Колянко зразу ж відчув, що він тут зовсім зайвий. З-за оббитого нікельованою бляхою прилавка до нього з виразом цікавості повернулося обличчя гладкої жінки. Офіціант, що сидів на перекинутому стільці, спираючись спиною об прилавок, відкрив одну з заплющених повік і вгвинтив у Колянка пронизливий погляд.

«Навіщо я сюди прийшов?» стукотіло в голові Колянка. Плечистий офіціант підійшов до столика, за яким присів Колянко, і запитав з ноткою роздратування:

— Що подати?

— Великий кухоль світлого! — відповів Колянко.

На обличчі офіціанта та в його погляді він прочитав виразне запитання: «Чого ти тут шукаєш, недотепо? Чого хоче тут ця пика?» В ньому народилося бажання швидше втекти звідси, вийти без єдиного слова.

В цю хвилину з-за одної з потертих завіс вийшла дівчина: вона була одягнена в бруднуватий фартух і обтирала руки ганчіркою. Колянко остаточно розгубився.

«Нічого не розумію, — подумав він майже злякано, — вона тут працює?»

— Гавайко, — покликала гладка жінка з-за прилавка, — видай пляшку світлого. Іду вечеряти.

«Гавайка! — подумав з іронічним тріумфом Колянко. — Як влучно! Чорне волосся, великі темні очі, пухкі губи, трохи опуклі вилиці. Гавайка… Добре».

Офіціант приніс йому пляшку пива і величезний півлітровий кухоль.

«Чого тут так вороже на мене дивляться?» замислився Колянко.

— Пане офіціанте, — вигукнув він з усією можливою чемністю, — можна заплатити?

Він глянув на дівчину, й погляди їх зустрілися.

«Впізнала мене, — подумав він з болючою прикрістю. — Що тепер буде?»

Сорочка прилипла йому до спини від заклопотання.

Гавайка вийшла з-за буфету і підійшла до нього, обтираючи руки ганчіркою.

— Ми знайомі, — промовила вона холодно і значущо, сідаючи без запрошення біля столика. — Навіщо ви сюди прийшли, пане?

— Добривечір! — нещиро всміхнувся Колянко. — Я опинився тут зовсім випадково. Мені захотілося пива…

— Ее-е-е, — буркнула Гавайка з сумнівом, — мабуть, ні. Ви, пане, колега Кароля Дзюри. Напевне це він вас сюди прислав. Він вже робив такі номери, коли ми посварилися останнім разом.

— Колега? — всміхнувся Колянко з трохи злостивою іронією. — Це забагато сказано.

Раптом він подумав, що віддав би дуже багато, аби тільки здобути довір'я цієї дівчини.

«Як це зробити? — гарячково міркував він. — Як до цього дійти?»

Темні, гарно окреслені очі Гавайки спостерігали його насторожено й вороже.

— Цей Кароль — дуже пристойний хлопчина, але скажіть йому, пане, хай він од мене відчепиться. Нічого не вдієш. Я йому це сказала сьогодні, а він наполягає. Шкода мені його, та що поробиш?

Щось схоже на раптове прагнення признатися чи поділитися з кимось своїми почуттями заблищало в очах Гавайки.

«Зараз!» подумав Колянко, зрадівши, й хитро спитав:

— А хто той хлопець, з яким ви, пані, були сьогодні? Такий блондин?

— Люлек? — кинула дівчина, вражена й здивована, але зараз же зіщулилась, мов кішка. — А вам що до цього? Хто ви такий? — спитала вона, підносячи голос.

Офіціант біля буфету глянув на них з зацікавленням.

— Ви, пані, відповідайте, добре? Але тільки без крику… — зробив Колянко небезпечний хід.

— А… там один, — відповіла Гавайка, несподівано лагідніше й тихше, — знайомий.

— Хто він, цей Люлек? — рішуче наполягав. Колянко. В очах Гавайки замигтіла варшавська кмітливість, губи її скривилися хитрою гримасою.

— Як хочете питати — спершу покажіть посвідку, — заявила вона із свідомою впевненістю. — Заради гарних очей не скажу нічого… Розмовляю з агентами тільки так. Не інакше.

«Явно захищає його, боїться за нього, — подумав Колянко; він ще не знав, радіти йому чи засмучуватись. — Невже з Кубою справді щось не гаразд?» раптом вкололо його в серце.

— Ні-і-і! — засміявся він з усією можливою щирістю. — Я не з міліції. Цього Люлека я знаю краще, ніж ви. Я жартував, просто, як то кажуть, брав вас на бога.

Гавайка дивилась на нього з дедалі більшим недовір'ям.

— А ви хто такий? — перейшла вона в раптову контратаку. — Дзюру знаєте, Люлека знаєте…

— Я журналіст, — серйозно відповів Колянко. — Знаю безліч людей у Варшаві.

Щось зовсім нове спалахнуло в очах Гавайки, й Колянко це помітив.

— Де ви працюєте, пане? — спитала Гавайка майже благально.

— У газеті «Експрес вєчорни». Якусь хвилину панувала тиша.

— А ви не могли б сказати, як ваше імя? — в голосі дівчини було благання, цього разу вже неприховане.

— Мене звуть Колянко. — Він проникливо глянув на неї. — Едвін Колянко.

Очі дівчини злагідніли, в голосі забриніли нотки несподіваної інтимності.

— Він весь час мені розповідає про вас, — мовила вона без усміху, серйозно, з глибоко прихованою ноткою ревнощів. — Дуже вас любить. Говорить про вас, як про батька.

Колянко мовчав. Він не знав, що сказати, як віддячити за цю щирість.

— Хто? Люлек? — спитав він з хитрим усміхом.

— Так, Люлек, — підтвердила Гавайка.

В цю хвилину за столом, де сиділо четверо хлопців, вибухнув скандал. Спершу залунали гнівні голоси й прокльони. Раптом полетів стіл, перекинуті стільці з грюком попадали на підлогу. Двоє хлопців схопилось на ноги, тремтячи від звірячої люті: це були високі, кремезні хлопчаки з наллятими кров'ю обличчями, на яких зараз палахкотіла ненависть. Їх двоє товаришів теж схопилися на ноги, бліді й тремтячі. Вони кинулися розбороняти супротивників, гукаючи пискливими від хвилювання фальцетами: