— Пробачте, — чемно звернувся Кубусь до худого, — але саме прийшли пани, на яких я чекаю.
Пан Сливка глянув і, розгубившись, нервово почав переставляти кухлі на прилавку. Кубусь нахилився до Гавайки, в погляді якої він раптом побачив невпевненість. Горілка трохи загострила уважність Куби до таких спосте-іежень.
— Чи ви підете зі мною в кіно? — тихо спитав він.
— А ви, пане, теж з цієї бражки? Спеціаліст? — іронічно спитала Гавайка, показуючи поглядом на Мехцінського.
— Я бачу, що ви, пані, втратили лагідність звичаїв своєї батьківщини. Вже зникли тихі чари ваших усміхів. Вже пройняла вас хижість міської цивілізації.
Гавайка поглядала на нього з подивом. Вона нічого не розуміла, але їй це страшенно подобалось.
— Я не можу піти з вами в кіно, — відповіла вона сумно, — бо в мене є свій хлопець. Тільки скажіть, хто ви такий? Палітурник? Говорите, ніче з книжки. Кубусь посміхнувся з чарівною меланхолією.
— Я покидьок людства, — заявив він досить драматично, — людина нещаслива й підла. Прощай, дівчино з атола.
— Не з атола, а з Могєльниці, — відповіла Гавайка з есподіваним почуттям гумору. Дівчина була зворушена й намагалася сховатись за панцир кепкування. На хвилину їй здалося, що вона могла б кинути все й піти за цим кирпатим хлопцем з веселими очима, але зараз же відігнала ід себе цю думку. «Несерйозний тип, — потішила себе. — Не такий, як мій».
— Покидьок, холера на нього. — буркнув пан Сливка. — Вони всі такі, лобурі, хулігани! Добривечір, пане Крушино! — з сердечним усміхом махнув він рукою Крушині, який саме сідав за звільнений кремезним офіціантом столик на тому кінці залу.
— Що? — глумливо спитав худий тип у велосипедній шапочці, — не подобається вам цей блондинчик, пане Сливко? Дуже гарна хлопця, правда ж, Гавайко?
Гавайка не відповіла, але погляд її помандрував слідом за Кубусем, який лавірував між столиками.
— Пєгусе, — гукнув Мехцінський, — іди сюди. Кубусь підійшов до столика.
— Ось, прошу, панове… — сказав Мориц. Крушина й Кубусь подали один одному руки.
— Я казав про тебе цьому панові, — звернувся Мориц до Куби. — Цей пан міг би тобі допомогти.
— І я міг би цьому панові допомогти, — скромно всміхнувся Кубусь. — Ніколи не знаєш, як воно буде…
— Ви так думаєте, пане? — буркотливо спитав Крушина, явно вражений цими словами.
— Угм, — лагідно притакнув Кубусь. — Напевно.
— Це козак, — вихваляв його Мориц. — Він тобі придасться.
— Тільки дрібної кістки, — буркнув Крушина, міряючи Кубу поглядом.
— Згода, — чемно відповів Кубусь. — Але про що ви, панове, говорите?
Тінь тривоги майнула на обличчі Мехцінського. Крушина трохи розгубився.
«Вербування, собача його мати! — подумав він неприязно. — Пану голові легко говорити, але коли б він знав, як важко вербувати».
— Кажу тобі, Роберте, — обізвався Мориц, явно намагаючись якнайшвидше дійти мети. — Це людина саме для тебе.
— Крові не боїться, так? — іронічно спитав Крушина.
— Фе, пане Крушино, — скривився Кубусь. — Хто говорить про такі мокрі, слизькі й неприємні речі? Нічого з цього не вийде, Мориц! Це якесь непорозуміння.
— Мехцінський відчув, як по спині його потекли струмочки поту. Він окинув Кубуся шаленим поглядом, але мовчав, бо взагалі перестав що-небудь розуміти.
— Звідки ви знаєте моє прізвище? — спитав Крушина невпевнено.
— Хе-хе-хе, — зареготав Кубусь. — Вся Варшава знає вас, пане. Хто не знає найкращого боксера у важкій вазі, якого будь-коли породило це місто? Якби не один нещасливий випадок, змагатися б вам сьогодні за лаври на рингу Медісон Сквер Гарден, бо в Європі не було б тоді для вас рівних…
Обличчя й шия Крушини почервоніли, мов кров; Мехцінський заплющив очі в чеканні чогось страшного. Він розплющив їх з розпачем, сподіваючись побачити спотворений труп Кубуся на брудній підлозі бару «Насолода». Але ні — Куба сидів, розвалившись на стільці, а Роберт Крушина дивився на нього з виразом вола, який розв'язує математичну задачу з застосуванням логарифмів. Він завжди мав такий вираз обличчя, коли не знав, чи йому бити, чи ні, а поруч не було нікого, хто розв'язав би для нього цю неймовірно складну проблему. Кубусь Вірус шкрябнув брудним нігтем найболючішу, ледве вкриту тоненькою плівкою забуття, рану в душі Роберта Крушини. Був час, коли Роберт Крушина справді міг стати славнозвісним боксером: один нещасливий випадок примусив його'назавжди залишити арену. Він почав пити й навіть вимагав грошей з деяких своїх колишніх супротивників. Тоді з'явився Філіп Меринос. Розмова їх тривала годину, але після цієї години Роберт Крушина знову знайшов зміст життя.
— Так, так, — промовив Крушина, — Медісон… Закордонні ринги… Були, були такі можливості…
З грудей Мехцінського вихопилося зітхання величезного полегшення; він обтер об штани спітнілі долоні. Акордеоніст почав грати якийсь фокстрот.
— Слухай, — звернувся Крушина до Кубуся тоном, який свідчив про несподівану симпатію. — Чого ти в мене шукаєш?
— Заробітку, — відповів Куба спокійно. — Я шукаю в тебе заробітку.
— Можеш його мати, — заявив Крушина, міркуючи з зусиллям, яке відбивалося в нього на чолі. — Але на гвардію, Морице, він занадто дрібний. Не туди дорога. Треба інакше.
— Яка гвардія? Що за гвардія? — знов почав свою гру Кубусь.
— Я ж тобі казав… — охрипло зауважив Мориц; він відчував справжній розпач.
— Пане Ясю! — гукнув він офіціантові, — поставте-но щось високе на цьому столі.