Злий - Страница 44

Якусь хвилину панувало напружене мовчання; Жичливий витер хусткою піт з лоба.

— Непорозуміння, пане Жичливий, — холодно відповів Меринос. — Хтось тут вас неправильно орієнтує. Ваші афери з паном Метеором і Крушиною мені не відомі, а вас, пригадайте-но собі гарненько, я знаю виключно з Аніна, з вашого городнього господарства, де я купував колись редиску й порей, коли приїжджав туди на майовку.

— Та-а-ак? — зовсім розгублено пробелькотів Жичливий. Він не пригадував високої постаті Мериноса на тлі своїх парників, але сила погляду його співрозмовника була така могутня, що зараз він і справді не міг би заприсягтися, чи не продавав йому колись весняні первинки.

— Я нічого не маю спільного з такими аферами, пане Жичливий, — суворо продовжував Меринос. — Оскільки ж ви, мабуть, випадково не знаєте, з ким говорите — я вам нагадаю: ви сидите навпроти голови кооперативу «Торбинка».

— Справді, пане Мериносе… Ясна річ, пане голово… про це знають усі в Варшаві, напевне знають про це… Але…

— Ніяких «але», — гостро обірвав Меринос. Ласкавий усміх раптом осяяв йому обличчя, і він додав: — А втім, оскільки ви, пане, здається, людина енергійна, мужня й чесна, що знати з вашого обличчя — можу вам дати добру пораду. Просто, як кооперативник кооперативникові.

— Слухаю, пане голово, слухаю…

— Всі знають у Варшаві, що ці справи вирішує тільки й виключно громадянин Кудлатий. Порозумійтеся з ним, пане Жичливий.

На обличчі Жичливого відбився острах. Він устав, потім сів знову, старанно обтер хусткою обличчя.

— Але… як це зробити? Громадянина ніхто у вічі не бачив. Тільки… у Варшаві кажуть… — пробелькотів він, силкуючись схитрувати, — що пан голова має змогу… що він міг би… але… — додав поспіхом, — так каже зовсім небагато людей. Дуже небагато і, як би це сказати… тільки найкраще орієнтовані… Зрештою, це може й бридка плітка… Я вже й сам не знаю… — закінчив він безпорадно.

— Помилка, — відповів з спокійною чемністю Меринос. — Про громадянина Кудлатого я знаю стільки ж, як і ви, пане. Про багатьох людей у Варшаві кажуть, що вони його бачили, і про вас, пане, теж так кажуть у колах городників. Тимчасом ви ж самі знаєте, що це неправда. За вашим власним висловом, я й у вічі його не бачив.

Йому починали вже набридати бездарні хитрощі Жичливого. «В сьогоднішній ситуації треба утриматися від розширення підприємства. Обережніше з новими кампаніями…» Він вже збирався закінчити розмову, коли його раптом осяяла думка.

— Коханий пане Жичливий, — несподівано промовив він з ласкавим усміхом. — Чи кооператив «Мазозецькі суниці» не міг би організувати одну справу? Скажемо… весняний ярмарок городніх первинок, нові експонати салату й шпинату, викохані підваршавськими городниками? В зв'язку з початком сезону?

Жичливий наче скинув з себе розгубленість, щось навіть інтелігентне заграло в його очах.

— З допомогою пана голови було б можливо… Чудова думка! Початок сезону під знаком «Мазовецьких суниць».

— Я думаю, це можна буде зробити, — твердо мовив Меринос, підводячись. — Добре, пане Жичливий, я поміркую над вашою справою. Можливо, я вам і допоможу. Як кооперативник кооперативникові. А тимчасом — до побачення…

Він ласкаво усміхнувся і подав Жичливому руку. Жичливий низько кілька разів уклонився і вийшов. Меринос подзвонив. Зайшла Анеля.

— Анелю, — наказав він, — поклич-но мені Крушину.

— Прийшов інженер, — повідомила Анеля.

— Чудово. Попроси до мене й пана Вільгу.

— Вже зроблено, пане голово, — службовим тоном відповіла Анеля.

Вона пройшла темний коридор і зайшла до невеличкої, задимленої кімнатки. Тут за письмовим столом сидів Метеор, на столі — Крушина, а біля вікна стояв худорлявий, трохи згорблений мужчина, років близько п'ятдесяти; несміливі бліді промінці квітневого сонця грали на його великій лисині, облямованій рештками безбарвного волосся.

— Інженере, — заявила Анеля, — забирай свій голий череп з-під сонця і шуруй до пана голови! І ти теж іди, груєцький бугаю! — кинула вона Крушині.

— Анелю, — обізвався інженер Альберт Вільга, — я тобі колись змонтую гальма на щелепах. Бо тебе, кінець кінцем, твоя пащека до труни доведе.

Від збляклих, ясноблакитних очей Вільги та його довгого байдужого обличчя віяло холодною зневагою. Він належав до типу довоєнних можновладців, директорів фабрик чи, може, банкірів, словом, до типу людей з так званого доброго товариства, хоч, правда, досить невиразного походження. Перед такими, як він, стояли колись, виструнчившись, цілі шеренги Анель.

Та Анеля була з добре прогумованого матеріалу.

— Добре, вже добре, — відповіла вона невимушено, — ще й ображається… Бачили ви його! Наче я років із двадцять не знаю, який він кумедник…

Анеля була дуже небезпечна: двадцятирічний стаж роботи майже в усіх варшавських готелях, завершений ще до війни такою вершиною кар'єри, як нічна номерна, давав їй змогу заглядати в найтемніші закапелки життя різних людей у Варшаві; а неперевершене вміння висловлюватись колоритно робило з неї могутню, майже всевладну силу.

— Бабусю, — заявив Метеор, одягаючи плащ, — скажи голові, що я йду виконувати доручення.

— Ну, і як з цим плащем? — спитав Вільга.

— Ніяк, — відповів Метеор, — нічого не вийде. Поки що я припиняю продаж. Це останній з серії. Як надійдуть нові, я тобі перекажу, Алюсю.

— Боюсь, що чеських вже не буде, — зауважив Крушина з усміхом, не позбавленим гіркоти.

— Вітаю пана інженера, — промовив Меринос, подаючи руку Вільзі. — Що чути?