Злий - Страница 42

— Директоре, собача твоя мати, — тихо сказала вона, побачивши Метеора, — о котрій це ти годині на роботу приходиш?

— Анелю, — злостиво відповів Метеор, так само тихим голосом, — як не замкнеш своєї паршивої пащі, то не побачиш платні за місяць, як своєї пики без дзеркала.

— Короткі в тебе, паскуднику, руки, — огризнулась Анеля, — щоб мені гроші не платити. Ви до кого, пане? — голосно й сердито звернулась вона до Жичливого.

— Є голова? — спитав Метеор.

— Є, — знов тихо відповіла Анеля. — Чекає на тебе. Поставить тобі банки, ось побачиш…

Метеор відчинив двері з написом «Голова» й зайшов до кімнати. За письмовим столом сидів Філіп Меринос і читав газету, біля вікна лежав у кріслі Крушина, поклавши простягнуті ноги на батарею парового опалення.

Побачивши Метеора, Крушина схопився з крісла,

— Що це на тобі? — буркнув він.

— Гарний? — кокетливо спитав Метеор. — Бачиш, купив новий плащ.

— Знов чеський? — в голосі Крушини бриніла лють.

— Слухай, Бобусю… — почав Метеор, але обірвав фразу на половині.

— Де це ти вієшся? — спокійно спитав Меринос, начебто не почувши попереднього діалога. — Цілий день тебе не видко.

— Я привів вам Жичливого, пане голово, — з усміхом повідомив Метеор. — Подумав собі: може, він буде вам потрібний. Давненько його у нас не було.

— Ти знаєш, що сталося? — спитав Меринос, зовсім не звернувши уваги на слова Метеора.

— Та знаю. Бобусь мені казав.

— І що ти на це скажеш?

— Я? — підлесливо всміхнувся Метеор. — Нічого. Не мій відділ. Відділ Бобуся. У мене все функціонує ідеально. Я запопав сьогодні нову машину: «Гумбер», модель 1954 року. За сорок п'ять. Вільга навіть не злякався. Відразу кажу вам ціну, пане голово, щоб Алюсь не схотів, бува, загарбати собі кілька надпрограмних тисяч. Не можна, щоб кожен діяв навласноруч, правда ж?

— Замовкни, — вороже кинув Крушина. — Теж мені жайворонок. Задоволений, наче йому в кишеню напрудили.

Меринос підвівся і крісла і етап мовчки ходити по кімнаті. Чим довше він мовчав, тим більше Метеор почував себе, мов учень у класі перед всевладним вихователем. Меринос наблизився до нього, зупинився — і раптом Метеор ялякапо відступив назад: обличчя Мериноса почало тремтіти під нестямної люті. Він схопив Метеора за піджак і притягнув до себе.

— Метеоре! — дихнув він йому просто в очі, — попереджаю тебе: досить цих рейсів направо й наліво, досить малесеньких ґешефтиків з плащами, досить брудних спекулянті на різниці між цінами на околицях та в центрі! Чуєш? Твій собачий обов'язок — чатувати біля мене і робити, що я тобі скажу! За це я тобі плачу. Розумієш? Ми тут не самі, ти знаєш про це так само добре, як і я. Нам дивляться на руки, на твої руки, щеня, бо ти тут — директор! Запам'ятай це собі, бо інакше… спершу на кілька тижнів до лікарні, а потім довгі роки каліцтва.

Метеор опустив очі в цілковитій покорі. Обличчя Мериноса розгладилося, очі перестали безтямно бігати, заспокоїлись. За хвилину він промовив стриманим, впевненим Голосом:

— Цей останній номер примушує замислитись. В принципі знищено нашу «гвардію». Трупів, правда, нема, але хлопці надовго об'якорилися в лікарні. Холера їх знає, що вони скажуть, коли вийдуть. Що це за дивовижна історія з Мето?

— Мето спасував, — буркнув Крушина. — Трапляється.

— Мето спасував… — повторив замислено Меринос. — Мето… найбільший спеціаліст мішка, якого будь-коли знала Варшава.

— Всяк буває, — несміливо втрутився Метеор. — Може, якась психічна депресія? Часом і найкращі…

— В усякому разі справа серйозна, — ствердив Меринос.

Він іапалив цигарку і став біля вікна: за вулицею Багно видко було величезну просторінь будівництва.

— Отже, який висновок, пане голово? — із запобігливим хвилюванням запитав Метеор.

— Висновок може бути тільки один, — поволі промовив Меринос. Крушина аж підвівся з крісла.

— Пане голово… — почав він.

— Що ж робити? — спитав з раптовою тривогою Метеор.

Меринос всміхнувся. Його гарне темне обличчя перекривила ненависть, чорні очі люто забігали.

Спробуємо, — відповів він, — різними способами.

Меринос сів у крісло, поклав руки на край письмового стола. Він був схожий на доброго начальника, якому можна й треба вірити.

— Мої дорогі хлопці, — заговорив він медовим, добре контрольованим голосом, — кохані друзі, ви ж знаєте добре — багато людей пройшло крізь наші руки за цей рік. Ви знаєте, що на окремих відрізках роботи не вщухає боротьба за дрібниці, за незначні прибутки — за місце біля кінотеатру «Охота», за мисливську територію в рештках руїн на Чернякові, за можливість працювати навколо Головного вокзалу. Ви знаєте, що йде безжалісна боротьба на кожному кроці: зводяться особисті рахунки за одне-одні-сіньке слово, за номер, який хтось там комусь встругнув, за втручання не в свої справи. Ви знаєте так само добре, як і я, що всі ці районні суперечки — нам на користь, що ця щоденна шарпанина — основа всієї справи. Звичайно — ми не можемо знати всього докладно: десятки й навіть сотні фраєрів, які біля нас крутяться, носять у собі можливості різних несподіванок; це ж усе хлопці живі, з іскрою, з начинкою, з вогником. Комусь схочеться чогось більшого, ніж він одержує, йому здається, що в нього вже зміцніли руки й ноги, аби вторувати собі штурханами дорогу вгору, і він починає скакати, зазіхає на кар'єру, тягнеться до слави й заробітків.

Меринос запалив цигарку. Метеор і Крушина побожно слухали.

— Я не зірю в те, що сказали Стриць, Мігдаль, Леон, у всі ці чудеса й незвичайні речі. Стриць міг схопити по морді від більшого фраєра, ніж він, такого, що накинув оком ковзанку і знав: на ній можна заробити. Той другий узяв собі кількох до спілки і розігнав банду Стриця. Звичайна річ. Мігдаль і Леон — працюють у відділі, де є принаймні кілька десятків людей. Напевне у них були суперечки, рахунки, хтось обрав слушну мить і напав. Просто, ні? А вони, як усі наші хлопці, почали говорити згодом: кастети отам, персні, привиди, чудеса, самі, мовляв, не знаємо, що й як сталося. З Мехцінським… — Меринос завагався на хвилину, — з Морицом справа інша. Це здібний негідник. І не забувай, Крушино, що Мехцінський інакше каже про це все, ніж оті, що в нього якась скабка всередині, що він шукає, скаче. Ти ж сам мені казав, хіба ні?