Злий - Страница 39

— Ти купив цей плащ, Роберте? — зрадів Зільберштейн, — дуже гарна річ. І дешево. Тисяча злотих це зовсім недорого.

— Скільки? — спитав Крушина підозріливо.

— Ну, з тебе ж твій друг Метеор, мабуть, не візьме більше, — невимушено заявив Зільберштейн. — З мене він хотів здерти тисячу двісті, але ти ж, мабуть, маєш пільговий тариф у свого давнього друга…

— Тюхтій ти, Льово, — спокійно обізвався Метеор, — я б ніколи тобі цього плаща не продав, бо він вже проданий Бобусеві. Я тільки зондував тебе, бо ти ж фахівець. І взагалі нема про що говорити, ми це залагодимо пізніше, добре, Бобусю? О, гляньте, — вигукнув він тихо, — який товар!

Крушина й Зільберштейн обернулися до дверей, де стояла невисока струнка блондинка і роздивлялася навколо. За хвилину вона вийшла.

— Я знаю її, — байдуже повідомив Крушина, — це дівчина одного хокеїста. З нею був тоді в «Камеральній» той… — Він раптом обірвав і додав швидко: — Це не так важливо. Метеоре, витрушуйся з плаща.

— Але ж, Бобусю… — почав Метеор.

— Витрушуйся з плаща, кажу тобі, бо як дам… — повторив Крушина тихо, але грізно.

Зільберштейн відсунувся, ніби даючи місце тілу Єжи Метеора, яке от зараз безвладно впаде на підлогу. Крушина вийняв пачку банкнот і старанно відлічив за бортом пальта рівно тисячу злотих.

— Добре, Бобусю! — важко зітхнув Метеор, — таке моє горбате щастя. Втрачаю через тебе кілька сотень, але чого не зробиш заради друга! Тільки чекай, не треба сенсацій, не треба реклами. Я повішу плаща на вішалці, замовлю ще одну каву, а ти йтимеш і візьмеш з вішалки, добре?

— Якщо думаєш змитися — забудь! — мовив з притиском Крушина, — ноги тобі повисмикую на вулиці, чуєш?

— Хто б таке думав? — стривожено обурився Метеор, — змагатися з таким биком, як ти? Я ж делікатне створіння…

Він скинув плаща, протиснувся до вішалки, повісив його й повернувся. За кілька хвилин Крушина вийшов, забравши плащ. Метеор ще посидів з Зільберштейном в ображеному мовчанні, потім попрощався й вийшов, не заплативши ні за каву, ні за чай. Офіціантки не звернули на це уваги, бо він був без плаща. Можна було подумати, що йде по цигарки.

— Платити! — гукнув Зільберштейн.

Все разом? — спитала офіціантка, підходячи.

Зільберштейн тільки безсило вилаявся.

Метеор зіщулився і заховав руки в кишені: на вулицях віяв поривчастий вітер, про весну годі було мріяти. Він попрямував до Братської. На розі вулиці Журав'я почув за собою:

— Юречку!

Метеор обернувся. Це була Рома Леопард у м'якому темнопопелястому хутрі.

— Що ж це ти без пальта? — спитала вона.

— До телефону, — буркнув Метеор, — на хвилину вискочив з «Лайконика».

— Льова там?

— Сидить. Мабуть, ще сидить.

— Розумієш, я умовилася з ним і страшенно спізнилпсь… Л треба ж ще обговорити вечір. Льова запросив мене сьогодні — пропонує безліч розваг…

— Ну, сьогодні ввечері можеш купити собі квиток у театр. Льова зайнятий.

— Це ми ще побачимо, — зухвало заявила Рома.

— Напевне побачиш, — буркнув Метеор.

— Я чула, у вас якийсь клопіт? — зацікавлено спитала Рома. — А ти, Юречку, одягни щось на себе і не ходи так, бо застудишся, — додала вона тепло. В серці її здавна жевріла слабість до Метеора. Вона вважала іюго за ідеал чоловічої краси йі чарівності.

Метеор зайшов до поштової філії на Журав'їй вулиці, замкнувся в телефонній кабіні й набрав номер.

— Алло! — обізвався байдужий чоловічий голос.

— Алюсю, — мовив Метеор, — це я. Добре, що тебе застав. Слухай, ти ще хочеш мати такий весняний плащ, як я тобі казав?

— Страшенно хочу, — відповів голос у трубці.

— Алюхно, слухай, пришли по мене машину, але зараз же, і ти ще сьогодні матимеш плащ із чеського попліну. Я на пошті, на розі Журавйої і Братської…

— Відчепися, Метеоре, добре? — відповів голос у трубці, — привезеш плащ, тоді й поговоримо. Нема в мене вільних машин. — Після цього співрозмовник спокійно повісив трубку. Метеор зараз же знову набрав той самий номер.

— Слухаю! — почувся в трубці інший, молодий і співучий голос.

— Інженера Вільгу… — кинув Метеор.

— Інженер Вільга! До телефону! Вже підходить, — з протяжним, «кресовим» акцентом вимовив молодий голос.

— Алюсю! — холодно мовив Метеор, коли в трубці знов почувся байдужий чоловічий голос. — В тебе є хоч краплина чемності? Гляди, бо потім гірко шкодуватимеш.

— Чого ти хочеш? — спитав Алюсь стримано. Є «Гумбер», модель 1954, з комплектом запасних частин.

Де? В кого? — пожвавішав голос у трубці.

— Це моя справа, — твердо відповів Метеор. — Ти останнім часом забагато ризикуєш, пане інженере, щоб усе знати.

— Скільки?

Чотири з половиною.

Дорого!

— Нічого не вдієш! Поговоримо з кимось іншим.

— Чекай, Юреку, коли ти приїдеш?

— Пришли машину за мною.

— Клянусь богом, жодної справної машини нема в гаражі. Три розібрані, решта курсує в місті. Постукай себе по лобі, Метеоре, ще ж ходять таксі у Варшаві. Невистачить у тебе грошей чи що?

— Ну, добре, добре. Сьогодні ти повинен бути в Мериноса. Ти знаєш про це?

— Знаю. Що з плащем?

— Тисячу вісімсот. Зможеш забрати сьогодні ввечері.

— Привозь, поговоримо. Машину беру. Чотири з половиною не дам, але домовимося, до війта не підемо.

— Поки що бувай, Алюсь, цілую тебе в лису голову.

— Чекай, Юреку, що це за галас у місті, що Ірись убитий, Манек догоряє, Мето бореться із смертю? Що сталося? Вся Гжибовська і Желязна разом з поперечними вулицями аж гудуть від пліток…