Злий - Страница 35

Мето кивнув головою худорлявому підмайстрові і зайшов до кухні. На столі, серед навалених купами матеріалів, підібгавши під себе ноги, сидів сивуватий чоловічок з грубим, нахабним обличчям. Він саме перегризав нитку й спідлоба глянув на Мето, який важко опустився на ліжко, просто на щойно випрасувані костюми й пальта.

— Що ти! — буркнув кравець, — зовсім здурів? На новісінький товар брудним задом!

— Заткни пащу, Ткачику, — знесилено мовив Мето. — Мене сьогодні вже ніхто не злякає…

Ткачик глянув на нього й замовк. Мето важко підвівся, скинув пальто, жбурнув у куток і почав роздягатись. Стягнув двобортний поганенький піджачок і штани й знову сів на ліжко.

— На тобі. Чисть і прасуй, — жбурнув він Ткачикові одіж. — А потім пальто…

— Що сталося? — спитав Ткачик.

Мето нерухомо сидів на ліжку в трусах, у світері й мовчав. Шапочка його зсунулася на синє страшне обличчя. Ткачик глянув на підмайстра:

— Гуля! Холера на твою голову! Бачиш штани пана Мето?

Гуля схопив штани і прошепелявив:

— Вже роблю, пане шефе!

Залунав дзвоник, Гуля пішов відчинити. За хвилину до кухні зайшов невисокий, міцно збудований блондин з широким рожевим обличчям; він був без пальта й без шапки, зіщулений, змерзлий і явно під чаркою.

— З самого ранку хоровод, — буркнув Ткачик. — Спершу цей, — ткнув він пальцем у Мето, — привид в опері…

Мето не ворухнувся. Блондин з зацікавленням нахилився над ним.

— Мордочка! — здивувався він. — Мето! Коханий хлопче… У-у-ух, яке личенько! Хто ж це тебе так відполірував?

Мето відповів:

— Мотай звідси, — і знову заглибився в своє тупе мовчання. Блондин сів поруч. Гуля накинув куртку й вийшов. За дверима стояв високий хлопець, що саме збирався подзвонити.

— День добрий, пане Мехцінський, — мовив Гуля і двома стрибками збіг униз.

Мехцінський відчинив двері до кухні.

— Як ся маєш? — привітав він Ткачика, подаючи йому руку. — Готове?

— Готове! Готове! — перекривив Ткачик. — Як може бути готове, коли з самого ранку ремонт. — І показав на дві постаті, що сиділи на ліжку. Мехцінський свиснув від подиву, побачивши Мето:

— Оце так краса! Зразкова робота. Хто це тебе так обробив?

Мето не відповів.

— Вже півгодини отак сидить і мовчить, — буркнув Ткачик.

— Цигарку! — обізвався раптом Мето. — Дай-но, котрий, цигарку!

Залунав дзвінок.

— Це Гуля, — промовив Ткачик, — іди, Морице, відчини.

Мориц вийшов і за хвилину повернувся з Робертом Крушиною.

Крушина подав усім руку і сів поруч з Ткачиком, на столі.

— Що сталося? — спитав він у Мето.

— Не знаю, — тупо відповів той.

— Він що, під мухою? — спитав Крушина в Ткачика.

— Холера його знає, — знизав плечима Ткачик, — сидить отак вже з годину.

— Дай йому спокій! — наказав Мехцінський. — Десь набрався, його й відлупцювали. Прочумається.

— Ну й колекція, — поглузував Крушина. — Справжні моделі… Досить цього блазенства! — додав він гостро. — Співай, Мето, що і як? Де Ірись? Де Манек? Де решта? Я знаю, що ви вчора скандалили на якихось іменинах біля Мокотова.

— Що це мене обходить? — промовив Мето і вже свідомо глянув на присутніх. — Далі грайте без мене. Я пасую.

Він устав, підійшов до крана, відкрутив і жадібно, припав до струменя води. Потім заявив:

— Обійдеться без прасування. Давай штани, Ткачику. Видер піджак з рук Ткачика і натягнув з зусиллям. Тепер він стояв у піджаку й трусах, нерішучий, страшний і смішний.

Крушина, не встаючи із столу, дужим рухом пхнув його на ліжко і суворо наказав:

— Оповідай. Але все…

…Коли Мето скінчив, знов залунав дзвінок. Мехцінський відчинив, і до кухні зайшов Гуля з горілкою. Він помив склянки і розлив горілку. Ткачик малював візерунки кравецьким воском на стіні. Вдивляючись у якусь цятку відсутнім поглядом, кравець проказав:

— Самі гвардійці. Ірись, Мето, Манек… Семеро. Лейб-гвардія.

— Це кінець, — невпевнено сказав блондин. — Скільки їх було? Двадцять? Тридцять?

— Скільки? — повторив Мето, — спершу тільки двоє, шофер і той, високий. А потім? Не знаю. Може, сто, а може…

— Може, один… — іронічно всміхнувся Мехцінський, затягаючись недокурком.

— Шофер і той, великий, вже лежали, вже були готові, — заговорив Мето. — А потім… клянуся здоров'ям! Я не знаю. Нічого не знаю. Дали мені раз у живіт, другий раз у серце, дивись! — схопив він пальто з підлоги, — крізь таке товсте пальто. Кінець. Пасую! Я! Розумієш?

— Роберте, — промовив Мехцінський до Крушини. — Пам'ятаєш, я оповідав вам, як мені попало колись на Вєйській та що казав отой лікар з швидкої допомоги у комісаріаті. Потім була історія із Стрицем…

— З яким Стрицем? — спитав блондин.

— З тим, з Черняковської вулиці. Не знаєш Стриця, Яська Стриця?

А потім хтось обробив Леона і Юлека Мігдаля на розі Відок і Кручої, — заявив Ткачик. — Цей номер не тутешній, вже говорили про це.

— Якщо не рахувати оті всі дрібні історії в місті й під містом. Знаєш, історії з дрібними фраєрами по різних районах…

Крушина випив горілку й закусив огірком. Обтер уста темною м'язистою долонею.

— Ну й що з того? — спитав він байдуже.

— Тут щось є, — роблено всміхнувся Мехцінський.

— Факт, — ствердив Ткачик. — Про це говорять тут, на Шлізькій. І на Желязній. І на Гжибовській.

— І на Празі. І на Охоці. І на Волі, — кинув Мехцінський, беручи склянку в руку.

— Земляки! — почав стурбовано блондин. — Оце мій сніданок… І пана Ткачика. А ви жлуктите — ніби то й не горілка. Вона ж коштує гроші. Це дорога рідина.