Злий - Страница 3

Вона поклала трубку й підняла другу.

— Амбулаторія? Це чергова. Викликає тринадцятий комісаріат. Там у них тяжко поранена людина. Випадок? Ні. Здається, якесь хуліганство. Хто їде? Лікар Гальський? Чудово.

Із заскленої кабіни видко було вестибюль і коридори. Чергова сестра натиснула дзвінок. З кімнати шоферів хтось вибіг і вискочив на подвір’я. Запихкотів мотор. В глибині коридора з’явилась висока худа постать у білому халаті, зав’язаному аж під самою шиєю, в накинутому на плечі пальті. Поруч ішла сестра в кожусі. Лікар посміхнувся до чергової сестри.

— Собача погода, — зауважив він і додав: — Сестро, прошу швиденько з’єднати мене з редакцією газети «Експрес вєчорни».

Чергова сестра набрала номер і подала лікареві трубку.

— Редакція «Експреса»? Можна покликати редактора Колянка? Дякую.

Кілька секунд лікар чекав, тарабанячи тонкими пальцями по шибці. У трубці почувся приємний чоловічий голос:

— Колянко слухає.

— Лікар Гальський. Добривечір, пане редакторе. Дзвоню до вас, як обіцяв. Прошу зараз же приїхати до тринадцятого комісаріату. На Вєйську.

— Чудово. Отож ви, пане, думаєте, що… знову?

— Нічого не знаю напевно. В усякому разі, якась вулична бійка і дуже тяжке побиття чи навіть щось гірше. Я зараз їду туди.

— Дякую. За десять хвилин буду на місці.

Лікар Гальський поклав трубку. Ще раз посміхнувся черговій сестрі. — Може, вам, сестро, щось привезти з міста? — спитав він. — У нас ще ціла ніч попереду… — У нього було приємне, юнацьке обличчя й спокійні очі.

— Дякую, — відповіла сестра. — Нічого не потрібно. Бажаю успіху.

Гальський глянув на великий електричний годинник: була сьома година двадцять хвилин.

З вестибюля він вийшов легким спортивним кроком і стрибнув на приступку низенької сірої «Шкоди» з жовтим хрестом на дверцятах. Невеличка машина шугнула в запнуту дощовою заслоною Гожу, перерізала Маршалковську. Шофер включив сирену. Прохожі почали зупинятись, оглядатися.

Навіть найсвітліший оптиміст у день свого срібного весілля чи дізнавшись, що на його лотерейний квиток припав головний виграш або що Польща здобула світову першість з футбола, — навіть така щаслива людина не могла б назвати тринадцятий комісаріат приємним місцем. Він справляв досить-таки похмуре враження. Воно посилювалося ще й тим фактом, що комісаріат містився на першому поверсі, у високих, темних кімнатах пошарпаної війною кам’яниці. Навіть щоденне фарбування не могло б знищити брудносірої атмосфери, якою віяло від подряпаних стін.

Лікар Гальський увійшов упевненим кроком і попрямував до сумної лави, на якій лежала людина, накрита вельветовою курткою. Лікар відразу вгадав, у чому тут річ. «Те ж саме, — подумав швидко, — точнісінько те ж саме».

Він вправно відгорнув зім’ятий мокрий шарф, брудний, липкий від крові носовичок та нашвидкуруч накладену вату. Швидкими пальцями обмацав щелепу — кістка була Ціла.

Біля дверей знявся гамір, міліціонер намагався затримати якогось громадянина у зсуненім на потилицю капелюсі. Але цей громадянин сказав: «Преса…» і показав щось міліціонерові.

Гальський наказав:

— Сестро! Протистовбнякову сироватку, марлю, бинти…

Шприц був приготований, сестра блискавично і вправно виймала інструменти з сумки.

Гальський підняв повний шприц угору, і погляд його впав на обличчя побитого. Серед смуг розмазаної крові та синців блищали уважні, свідомі очі. Лікар нахилився над оголеним плечем і виразно відчув запах алкоголю.

«Все так само, все збігається…» подумав він.

Сестра промивала нижню щелепу перекисом водню. Гальський швидко й безжально дезинфікував рану. Поранений скорчився від болю й завив: «А-у-у-у!..»

До Гальського підійшов молодий сержант міліції в накинутій на плечі сіроблакитній ватянці і слідом за ним журналіст. Він спитав:

— Ну що?

— Те ж саме, — відповів Гальський.

— Що… те ж саме? — поцікавився сержант.

— Надзвичайно сильний удар в щелепу, так званий апперкот, кажучи мовою боксерів, удар у підборіддя. І до того ж посилений чимось металічним, невеличким кастетом або великим перснем. Звичайно, біля шийної артерії і горлянки пошкоджені судини. Місце дуже делікатне, багате на судини, звідси дуже рясна кровотеча. Але нічого загрозливого: по суті, кістка ціла, горлянка непошкоджена.

— Отже те саме? — перепитав журналіст

— Без сумніву, — підтвердив Гальський. — Що ви, пане, на це скажете?

— Нічого не розумію, — обурився сержант — Про що ви говорите?

— Зараз, — мовив журналіст, не звертаючи уваги на сержанта. — Зараз, подумайте-но тільки…

— Пане, — перебив сержант. — Взагалі, хто ви такий?

— Ось моя посвідка, — показав журналіст. — Пане докторе, це тоді…

— Редактор Едвін Колянко, — прочитав сержант. — Керівник міського відділу газети «Експрес вєчорни»… — За службовою звичкою він глянув на фотографію, потім перевів погляд на оригінал. Збігалося. Те саме енергійне чоловіче обличчя, ясні очі і якась тінь поблажливої іронії в куточках уст..

— Звичайно. І це найдивовижніше. — Лікар запалив цигарку.

— Отже такий самий удар, така ж сама рана? — глянув на пораненого журналіст. «Звідки я знаю це обличчя?..» подумав він.

— Так. Треба думати, що той тип добре знайомий з боксом і до того ж має щось тверде в руці. Хіба ні? — ледь іронічно посміхнувся Гальський.

— Який тип? Що за тип? Значить, ви вважаєте напевне, що кожного разу б’є одна й та ж рука? — журналіст почав нишпорити в кишенях. Витяг ментолові, почастував сержанта і встромив сигарету в губи пораненого.