Злий - Страница 171

171

В цю секунду задзвонив телефон. Заклякши від переляку, Дробняк отямився, влучним ударом револьвера пригнув Кудлатого до підлоги і підняв трубку.

— Алло! — кинув він здушеним голосом.

— Кооператив «Торбинка»? — почувся в трубці жіночий голос.

— Так, — відповів Дробняк.

— Чи можу я попросити до телефону пана Мериноса?

— Боюсь, — відповів Йонаш Дробняк, — що зараз це зробити неможливо.

— Нічого, — промовив жіночий голос з непорушним спокоєм, з якоюсь тихою радістю, — я розумію. Прошу не перешкоджати йому, не турбувати його. Тільки перекажіть, що я… вирішила їхати з ним. Він знатиме, про що йдеться…

Меланхолійна посмішка осяяла обличчя Йонаша Дробняка. Він трошки помовчав, потім сказав:

— Гаразд. Перекажу.

— Спасибі, — ввічливо відповів жіночий голос.

— Хто то був? — спитав ЗЛИЙ, важко дихаючи і витираючи з лоба піт.

— Якась жінка, — втомлено відповів Дробняк.

— До цього негідника? — заскреготів зубами ЗЛИЙ; він схилився над Мериносом, витяг його з кутка і кинув головою вниз, у повний золота чемодан. — Скільки кривди людської, скільки злочинів тут, у цьому багатстві! — люто просичав він. В його білих очах знов спалахнув гнів.

Досить, досить, Новак! — озвався сухий, роздратований голос.

ЗЛИЙ і Дробняк глянули на шпарину в стіні. Там стояв поручик Міхал Дзярський, а за ним виблискували дула міліцейських автоматів.

— Ви ж пообіцяли мені, правда? — з докором кинув Дзярський. — Виявляється, вам не можна довіряти. Краще все допильнувати самому.

ЗЛИЙ пустив Мериноса і відступив під стіну. Швидкими рухами почав поправляти одежу, що висунулася в час боротьби.

— Оце і є Владек Бухович, — сказав він Дзярському, показуючи на Мериноса.

— А це громадянин Кудлатий, — додав Йонаш Дробняк, кивнувши на брудну купу ганчір'я, що лежала біля стіни; він чемно, але з гідністю вклонився Дзярському, злегка підіймаючи котелок.

— А ось і славетний невловимий пан у котелку, — здивовано промовив Дзярський, уважно глянувши на Йонаша Дробняка. — Признатись, я давно мрію арештувати вас, бо не терплю конкуренції. Найгірше те, що досі я не мав жодного приводу це зробити. А тепер… О! — раптом з задоволенням вигукнув він, показуючи пальцем на великий чорний револьвер типу «Гішпан 9», якого не випускав з рук Дробняк. — У вас є дозвіл носити зброю?

— Нема, — відповів з лагідною посмішкою Йонаш Дробняк, — але це… — він підняв з непорушним спокоєм револьвер, націлився просто в груди Дзярського, і той інстинктивно відступив, — це театральний реквізит. Ніхто з нього не зможе вистрілити, — задоволено закінчив він, відкриваючи патронник і показуючи, що там нема магазинної коробки, набоїв і бойка.

ЕПІЛОГ

— Отже, — зробив висновок поручик Дзярський, — більшість уже заарештована. Льова Зільберштейн, спортивний діяч, сам віддався в руки міліції. Альберта Вільгу та Єжи Метеора ми знайшли в одній з варшавських лікарень. Ще займемося їх справою. Роберта Крушину заарештували завдяки Мериносу, який охоче видає своїх підвладних і спільників.

— Але ж ви казали, пане поручику, — зауважив Юліуш Калодонт, — що операція ще триває?

— Так, — кивнув Дзярський, — ми ще не всіх заарештували. Наприклад, Шаєвського, шефа «гвардії» Мериноса. Меринос назвав нам прізвища, але цього мало. Точніше нас поінформувати про Шаєвського міг би Крушина, але цей мовчить, наче води в рот набрав. Зізнається, що був особистим ад'ютантом Мериноса, і готовий понести кару за те, в чому брав участь. От і все.

— Чого він не приходить? — зітхнула Марта, поглядаючи на годинник. — Чого він запізнюється?

— І справді, — з нетерпінням промовив Калодонт, — що з ним трапилось?

З вулиці долинув шум, схожий на чмихання невеличких старих локомотивів, але ніхто на це не звернув уваги.

Пробачте за запізнення, — обізвався за хвилину голос, носовий, скрипучий, але з відтінком якоїсь спокійної веселості. — Відпустка у мене закінчилась, і я був змушений просити, щоб мене відпустили з роботи.

— Нарешті, — перша вигукнула Марта. — Ми з нетерпінням чекаємо вас.

— Так, — гаряче підтвердив Гальський, — тільки ви можете пояснити нам деякі речі.

Дзярський незадоволено глянув на Гальського, але нічого не сказав.

— Мої дорогі, — сердечно промовив Дробняк, — це схоже на так званий бенефіс… Що вас цікавить?

— Власне, — сказав Колянко, — ми про все хочемо знати.

— Гаразд, — кивнув Дробняк. — Розповім. Почалося все з того, що я дістав двомісячну відпустку. Місяць за минулий рік і місяць за цей рік. І я вирішив розшукати ЗЛОГО.

Всі схилили голови, коли почули це слово, наче досі не зважувались його вимовити.

— Я кинувся шукати його і натрапив на Кудлатого. Всі полегшено зітхнули.

— Бачите, мої дорогі, велике місто завжди повне несподіванок, прихованих слідів. Коли я йшов у відпустку, у Варшаві починалась епопея ЗЛОГО. Я не міг не зацікавитись нею. А решта — справа випадку. Я розповім вам зараз те, чого не знає навіть поручик Дзярський, — тут Йонаш Дробняк зніяковіло вклонився поручику. Потім запалив сигарету і заговорив: — Ви вже знаєте, що справжнє прізвище Філіпа Мериноса — Владислав Бухович, правда ж? І знаєте також, що він робив відразу після війни. Але вам невідомо, що було з ним до війни, під час війни та після невдалого замаху на Генрика Новака. Отож слухайте. Владислав Бухович був сином дрібного магістратського чиновничка, але фізичною будовою він вдався, мабуть, у матір, могутню, дебелу жінку, вищу від свого чоловіка майже на голову. Були це тихі, чесні люди, які намагались виховати свого єдиного сина пристойною людиною і дати йому освіту. Спочатку у них були підстави радіти, бо Владек виявляв неабиякі здібності, наука давалась йому легко, вчився він добре. Але разом з успіхами в навчанні Владек виробляв у собі своєрідну життєву філософію: вже тоді вбив він собі в голову, що чесний трудовий шлях — неймовірно довгий, важкий і надто повільно веде до щастя, якщо взагалі веде до нього. І ще в середній школі він дійшов до рішення, яке реалізовував згодом протягом усього свого життя. Все почалося з більярда з грибком і дешевого покера, але незабаром Владек почав відвідувати похмурі, повні диму кав'яреньки на Злотій, Зєльній і Вєлькій, де збиралися професіональні гравці в пірамідку і карамболь, шулери, скупники крадених речей, різні комбінатори і відомі злодюги. Швидко знайшлися жінки легкої поведінки. Бухович почав пити, не раз брав участь в пияцьких оргіях… І от він несподівано кинув школу перед екзаменами на атестат зрілості; не сказавши на прощання жодного слова, кинув рідний дім. Не взявши дома навіть запасних шкарпеток, Владек перейшов до однієї із своїх коханок, що мешкала на Шлізькій вулиці. Пані ця, старша від Владека років на п'ятнадцять, грубо кажучи, заклала основу його обізнаності з жінками. Проживши з нею місяців зо два, Бухович побив її й викинув з квартири, а ще через два місяці поставив управителькою невеличкого закладу, який обслуговувало кілька дівчат і який він устиг заснувати, скориставшись з цінних вказівок своєї колишньої подруги, поділивши з гідною подиву кмітливістю її дві кімнати на десять окремих кабін. Через рік молодий, пристойний, елегантно одягнений Бухович став популярним в злочинницькому світі великої Варшави. На Желязній вулиці та в її околицях він був відомий як Владек Бугай, або Владек Ляля. Але йому мало було грошей. Він жадав чогось більшого, величнішого, слави, як то кажуть, у світовому масштабі. В ньому прокинувся величезний, невідомий досі талант верховоди і організатора. Цілими днями він пролежував на тапчані в одній з кабін, гарячково щось обмірковував і мріяв. Ці розмірковування перервала війна. Звичайно, Владек Бухович уникнув мобілізації. Під час облоги Варшави, рятуючись від бомбардувань, він зовсім випадково потрапив у Сєкєрки і залишився там. Не повернувся у центр міста. Знайшов свою обітовану землю.

171