Злий - Страница 147

147

— Так, — поволі мовила Олімпія, — пакуюсь. Але не знаю, чи поїду з тобою.

— Як це? — Меринос застиг від подиву, — я думав, що ти вже вирішила остаточно. Зрештою, — тут в його голосі забриніли нотки такої жорстокості, що в Олімпії мороз пробіг по спині, — зрештою… — протяжно повторив Меринос, — ти багато знаєш, Олімпіє… Занадто багато, щоб відступати назад. — На його обличчі виступили червоні плями, очі зловісно забігали.

Олімпія опустилася на тапчан, в позі її був розпач,

— Філіпе, — почала вона, — слухай… Я не така вже молода. Не стане в мене сил все починати з самого початку. Тут у мене є якась власна база, я стою на власних ногах, а там, за кордоном… я буду ніщо. Я вірю в твоє кохання, це правда, але, знаєш, у житті все можливе, все може трапитись. Зостаньмося тут, я вийду за тебе заміж, незважаючи ні на що, ні на які обставини. Тільки зостаньмося тут.

— Цього не можна зробити, — сказав Меринос хрипким голосом.

— Ти ж довіряєш, віриш мені? — прошепотіла Олімпія; її гарні, повні покори очі шукали погляду Мериноса.

— Я нікому не вірю, — з зусиллям вимовив Меринос, — але ти мене не зрадиш. Я б убив і тебе й себе.

— Знаю про це, — просто і ясно відповіла Олімпія, — і не зраджу тебе. І не тому, що боюся, а тому, що ти мене по-справжньому кохаєш, а я не можу за кохання платити зрадою.

— Поїдеш, — рішуче промовив Меринос, — мусиш поїхати. Нема про що й говорити.

— Не знаю, — Олімпія похитала головою; мертве обличчя, обличчя людини з небуття, промайнуло в її уяві; Вітольд Гальський посміхався своїми ясними, насмішкуватими очима. — Зостанься сьогодні в мене, — шепнула Олімпія, встаючи і пригортаючись усім тілом до Мериноса, — я скучила за тобою. Зостанься, — несміливо повторила вона.

— Ні, — надміру голосно заперечив Меринос, — не зостанусь. Хіба завтра, як усе вже закінчиться. Надто довго я на тебе чекав, щоб твоє повернення не було повним тріумфом. Зараз, тут, — він показав рукою на розгардіяш у кімнаті, — це не умови для святкування нашого великого свята. Справжнє щастя почнеться в Копенгагені, бо не може бути справжнього щастя, коли нема спокою.

— Ти маєш рацію, — просто відповіла Олімпія.

Філіп Меринос випустив Олімпію з обіймів.

— Я йду теж пакуватися, Олімпіє, — за хвилину обізвався він таким тоном, ніби пиправдувався, — в мене була важка робота, я дуже втомився… — він замовк, але в голосі його і позі було начебто бажання поділитися чимось.

— Що ж ти робив? — Тихо спитала Олімпія, не дивлячись на нього. Вона хотіла допомогти.

— Я важко працював, — хрипко промовив Меринос, — готувався до завтрашнього дня… Мої люди — це найгірші варшавські злодійчуки, розумієш? А з ними важко працювати.

— Нема праці, яка б ганьбила людину, — із штучним гумором підхопила Олімпія, — проте всяка робота втомлює.

Вона підійшла до Мериноса і ніжно поцілувала його в лоб. Було щось материнське в цьому поцілункові, і Меринос вдячно схилився до рук Олімпії. Та в цю ж хвилину зрозумів, що мусить викинути Олімпію Шувар з голови на двадцять чотири години, якщо хоче врятувати своє життя, — тільки життя.

Льова Зільберштейн зсунув докупи два широкі крісла І поставив між них третє. Меринос кинув йому простирадло, подушку та ковдру. Льова роздягся, вмився і ліг на своє ложе. Він важко зітхав і неспокійно перевертався з боку на бік, ніяк не можучи зручно вмостити своє масивне тіло на цьому саморобному ліжку. Підклав мускулясті руки під голову, широкі груди у майці раз у раз здіймались з меланхолійним стогоном над зсунутою ковдрою.

— Пане голово, — тихо покликав Льова.

— Що таке? — флегматично спитав Меринос.

— Як ви гадаєте, вдасться нам завтра чи ні?

— Вдасться.

— А що мені робити? Як на вашу думку? Пробачте, — підвівся він на лікті, — що затуркую вам голову. Але я хотів би порадитись з вами…

— Говори, Льово, — лагідно промовив Меринос; він лежав горілиць, втупивши очі в стелю, і глибоко затягався сигаретою.

— Я думаю, пане голово, як усе це в нас вигорить і я дістану свою частку, то треба буде приземлитись поки що на пару тижнів де-небудь у Мазурах… Або на заході. У мене є там один кореш, він поможе, тим більше, що будуть гроші… — у голосі Зільберштейна забриніли мрійні нотки. — Ті кілька грошів стануть у пригоді… А коли що… якщо тут не заспокоїться, доведеться чкурнуть в Берлін, правда? Коли є кілька злотих, то все можна, правда ж, пане голово?

— Правда, — тихо відповів Меринос.

— За кордоном у мене є родичі. Не дадуть загинути, — голос Зільберштейна залунав спокійно, задоволено, — от якби тільки ці кілька злотих, ой, якби їх мати!

— Спи, Льово, — лагідно промовив Меринос, — тобі треба відпочити до завтра. Вже пізно. Добраніч!

— Добраніч, ой, добраніч! — заклопотано і невпевнено відповів Льова.

Меринос натиснув на кнопку, і апельсинове світло нічної лампочки розпливлося в мороці. Кімнату наповнила темрява й меланхолійні зітхання Льови Зільберштейна, який довго не міг заснути.

4

Йонаш Дробняк обережно розплющив праве око — темно. Розплющив ліве око — темно. Тоді він з розпачем заплющив обидва ока, потім розплющив. Та сама темрява, його охопив ще більший розпач, але на дні розпачу був порятунок. «Якщо я в розпачі, значить живу», з усміхом процитував він основну тезу раціоналістичної філософії. Лише тепер відчув гострий біль у потилиці, що начебто розривав кістку. Одночасно Йонаш Дробняк збагнув кілька речей, а саме: що його не висаджено в повітря, що він зараз тільки-но прийшов до пам'яті після непритомності, що не бачить нічого з дуже простої причини: саме тому, що лежить у темному приміщенні.

147