Злий - Страница 138

138

Пан Юліуш Калодонт відчиняв свій кіоск і пригадував нічні події: думка про них збудила в нього радісний подив. Але він не виспався і непокоївся, чи шановна Гелена Ліпінська подасть Марті і Гальському сніданок, гідний його, Калодонта, гостинності. Тільки-но він вмостився на своєму стільчику і почав заспокоюватись, як за вітриною кіоска почувся милий гугнявий привітний голос:

— Добрий день.

Калодонт схопився, мов опечений.

— О, — вигукнув, — і ви тут? Ви мені дуже потрібні…

Він швидко вискочив з кіоска і схопив пана в котелку за полу чорного альпагового піджака. — Я не пущу вас, поки… — рішуче заявив він.

— Я й не думаю тікати, — посміхаючись, перебив його пан у котелку. — Навпаки, хочу поговорити з вами. Перш за все гаряче поздоровляю вас із вчорашнім успіхом.

— Яким успіхом? — спохмурнів Калодонт. Пан у котелку лукаво посміхнувся.

— У зв'язку з гостинними відвідинами будинку на Крохмальній вулиці, — ввічливо промовив він.

— Пане… — почав Калодонт, не знаючи, що казати далі: цей низенький чорнявий чоловічок буквально паралізував його.

— Пане Юліуше, — серйозно промовив пан в котелку, — прошу мене вислухати: зараз нема часу на пояснення, але незабаром буде про що говорити. Дайте мені зо два… тюбики…

— Тюбики? — вражено повторив Калодонт. — Навіщо? Не знаю, чи я можу їх дати вам.

— Пане Юліуше, це дуже важливо… Для вас… Калодонт грізно кашлянув, збираючись засипати свого співрозмовника безліччю питань, але тут пан в котелку засунув руку у внутрішню кишеню піджака, витягнув довгий білий заклеєний конверт.

— Пане Юліуше, — почав він таким урочистим тоном, що Калодонт одразу замовк, — ось депозит, який я, шановний пане, вручаю вам. Ви єдина людина в Варшаві, якій я можу його віддати, бо вірю вашій чесності й непохитності, вашому твердому слову. Отже, дорогий пане Юліуше, якщо я в неділю о пів на дев'яту вечора не прийду до вас по цей документ, — в голосі пана в котелку забриніли драматичні нотки, — в такому разі я дозволяю вам Юліушу Калодонту, розпечатати цей конверт в присутності двох осіб, а саме — поручика Міхала Дзярського і… чоловіка з білими очима, котрого звуть ЗЛИМ!

— Що? — пробелькотів Калодонт, приголомшений таким дивним дорученням.

— Ці двоє, і тільки вони, і обов'язково разом повинні бути присутні, коли будете розкривати конверт! Знаю, Юліуше Калодонт, що нема такої сили, яка б перешкодила вам у здійсненні моєї, можливо останньої… волі…

— Нема, — зворушено прошепотів Калодонт. Йому здавалося, що цей маленький чоловічок близький йому, як брат, давно загублений і знайдений лише тепер. — Але чого останньої, — раптом злякався він, — як це так?

— Ніколи нічого невідомо наперед, — мовив глибокодумно пан у котелку, — особливо, коли вирушаєш у бій за справедливу справу. За спокій у рідному місті…

Через хвилину прохожі, що поспішали мимо кіоска, могли помітити, як дідок у кепці з рум яним сарматським обличчям і сивими вусами простяг низенькому панові в котелку два тюбика зубної пасти. Але ніхто з них не звернув на це уваги.

2

— Що тепер робити? — ледве чутно спитав Зільберштейн. Він стояв біля письмового стола Мериноса, блідий:ї спітнілий; вуха в нього палали пурпуром.

Меринос важче сперся на крісло і зіщулився, ніби йому було холодно. Обличчя в нього посіріло, видно було, що він цієї ночі не спав. Під очима набрякли мішки, повіки червоніли від утоми. Крушина стояв біля вікна, кусаючи нігті.

— Юрек, — бідкався він стиха, — що буде з Юреком, хоч би богові душу не віддав. Той лікар уночі хитав над ним головою.

— Що тепер робити?.. — істерично перепитував Зільберштейн. — Що тепер робити, пане голово?

Меринос мовчав, байдужим поглядом дивився на Льову, блукав очима по кімнаті, по стіні, по дверях.

— Чи ж витримає, — стиха скиглив Крушина, — Юрек? Юречек, холера! — Він говорив, не підносячи голосу і без гніву. Якщо я того сучого сина, того лобуря намацаю, то або він, або я… Юречек не виживе… слабий!

— І що тепер робити? — поволі повторив Зільберштейн, розтягуючи слова, і раптом скрикнув: — Що з вами, пане Мериносе? Пане голово! — він перегнувся через письмовий стіл, схопив міцною волосатою лапою Мериноса за карк і сильно струсонув. Несподівано Меринос стиснув його руку, мов обценьками, і щосили вдарив нею об стіл, не глянувши навіть на Зільберштейна. Той дужче зблід, але навіть не писнув.

— Заткни пельку, — спокійно мовив Меринос, — не бачиш хіба, що я думаю? І ти, — звернувся він до Крушини, — заткнись, йолопе! Твій Юречек заробив собі на пироги. Хай-но тільки він вилікується, з ним Кудлатий поговорить. Ось тоді поїде до лікарні або відразу на цвинтар. Тільки ці рахунки відкладемо на потім.

Крушина замовк.

— Кудлатий! — вигукнув Зільберштейн, — підіть до нього, пане голово! Хай щось зробить, хай щось придумає! Не може це так бути! Не може пропасти така чудова справа, така нагода! Такі гроші!

— Зільберштейн, — процідив Меринос, — замовкни!

— Чого я маю замовкати? — в голосі Зільберштейна тремтіла лють, нотки близького скандалу. — Хто тут постраждав, я чи ви? Чи, може, громадянин Кудлатий? Я вже можу спаковувати рушник і зубну щітку. Вчесняка схоплять завтра, а мене через два дні… — Голос у нього панічно забринів. Він перехилився через письмовий стіл і перед самісіньким носом Мериноса люто закивав тремтячим вказівним пальцем. — Але зі мною такі номери не вийдуть! Всі поїдете у бараки, до лопат, до тачок! — Він схопився за голову. — Куди мені тікати? Де можна зникнути? Назвіть якесь надійне місце. Віддайте мені мої гроші! — репетував Зільберштейн, згадавши раптом найважливішу причину свого розпачу.

138