Меринос тихо свиснув, Крушина вискочив з машини, ідчинив задні дверцята, і вони разом витягли тіло. Трохи пронесли його по галявині і важко звалили у високі бур'яні на молодому, ще не прополеному газоні.
Меринос поліз у кишеню, витяг складений аркушик аперу, вкритий надрукованими на машинці рядками, розгорнув його й старанно приколов булавкою до забрудненого іджака Кубуся. Теплий, весняний вітер з Вісли, свіжий запашний, легенько зашелестів папірцем.
Меринос з Крушиною пішли до машини.
— Пане голово, — Роберт Крушина повернув своє побіліле, вкрите потом обличчя до Філіпа Мериноса. — А… якщо цей Пєгус… зовсім не був винен… у тому… що цей… ЗЛИЙ не прийшов? Невже це було необхідно? — заїкнувся Роберт від здушеного хвилювання.
Філіп Меринос спокійно вів машину, уважно дивлячись уперед.
— Це через тебе, — обізвався він байдуже, — через тебе він довідався адресу контори, і тому мусив загинути…
Крушина застогнав, наче йому живцем висмикнули зуба, а Меринос нещиро зареготався.
— Ти, дурню, — додав він за хвилину зовсім спокійним голосом. — Ти нічого не розумієш. Не розумієш, що це не має ніякого значення. Якийсь там Пєгус чи Вірус. Важливо те, що ми переходимо до контратаки. Атакуємо!
В його стриманому голосі затремтіла така холодна слизька жорстокість, що Роберт Крушина уперше в житті щиро побажав опинитися на тому світі, аби тільки далі від свого хлібодавця, доброчинця й начальника.
Суботній ранок настав хмурий і дощовий. Люди поспішали на роботу алейками Центрального парку, між віадуком і стіною музею Війська Польського. Дві скромно одягнені жінки ішли, тримаючись біля тротуару.
— Єзус-Марія! — раптом вигукнула одна. — Хто тут лежить!
В алеях неподалік до них повернулися стривожені обличчя.
— О боже! — скрикнула друга. — Вбитий! Замордований!
По газонах бігли люди й зупинялися. Одного погляду на конвульсійно скорчені руки й ноги вблтого досить було, щоб у кожного перехопило подих.
Якийсь молодий чоловік без піджака опустився на коліна біля трупа.
— Нічого не чіпати! — гримнув літній робітник у кашкеті, із сніданком та пляшкою чаю в кишені. — Нічого не чіпати, доки міліція не прийде.
— Правда, — відгукнулась молода повна жінка із свіжим обличчям, перекошеним зараз від жаху. — Це напевне вбивство, не можна нічого чіпати до слідства! Ця записка щось та значить! Напевне, щось важливе.
— Такий молодий… — заплакала сива жінка. — Боже! Боже!.. Такий молодий…
— Якась хуліганська історія… — шепнула та, що перша побачила вбитого; обличчя її пашіло від хвилювання й безсилого гніву. — Минулого місяця тут теж знайшли одного молодого… товаришочки його закололи ножиками, он там, у парку. Притаскали на віадук і скинули, щоб виглядало, як Самогубство… От і май синів!
— А найгірше, — схвилювався якийсь низенький чоловік з червоним обличчям, у робітничій спецівці, — що їй так усе минає, оцій молоді! Заб'ють, замордують, і шукай вітру в полі! Безкарність — от що страшно! Його чесні ясні очі палали від гніву, шия почервоніла, одих уривався.
— Нічого не чіпати, — наказав немолодий робітник із иіданком в кишені. — Вже побігли по міліцію…
На письмовому столі редактора Едвіна Колянка задзвониз телефон. Колянко здригнувся, серце його болісно стислося.
«Перенервувався, — подумав він прикро. — Що це таке зі мною? Адже Куба вже не раз запізнювався в редакцію…» — Алло? — кинув він у трубку втомленим голосом.
— Це сержант Мацєяк, — почув він. — Телефоную з доручення поручика Дзярського. Прошу негайно приїхати до нституту судової медицини на Очки…
Мацєяк говорив ще щось — непотрібне, страхітно відоме. Колянко схопився на ноги. В очах його завирували темні плями. Він кинув трубку на письмовий стіл і в самій орочці, без піджака, вибіг у коридор, скотився із сходів і инувся до редакційної машини на подвір'ї.
— Швидше, пане Мар'яне, швидше… — шепотів він білими тремтячими губами; перед очима йому весь час кружляли темні цятки, руки трусилися, наче в пропасниці.
Шофер злякано глянув на нього.
— Не можу, пане Колянко… — відповів він невпевнено. — Чекаю на головного редактора й фоторепортерів, дуть на якусь конференцію. Наказали неодмінно чекати…
— Їдь зараз же! — мов божевільний, гримнув Колянко. — Голову розвалю! Кубу вбили!
Шофер зблід як полотно.
— Тьху! — гукнув він. — Ви що, пане, хворі?..
І вже не чекаючи пояснень, скочив у машину і натиснув стартер.
— Кубу вбили… Кубу вбили… — повторював божевільна шепотом Колянко, важко падаючи на сидіння.
…До кімнати зайшов старший сержант Мацєяк і доповів:
— Я приїхав із цим Колянком. Був з ним на Очках, а тепер привіз сюди. Привести його?
— За хвилину, — відповів поручик Дзярський.
Він старанно згорнув аркушик паперу, вкритий рядками, надрукованими на машинці, заховав до шухляди, підвівся й сам відчинив двері. В дверях стояв Едвін Колянко, без піджака. Комірець у нього був роздертий, галстук неохайно звисав на пропітнілу, зім'яту сорочку кольору хакі. Обличчя було сіре, схудле, на губах і під очима — чорні тіні.
Це моя провина, — тихо обізвався він.
Дзярський замкнув двері й сів за письмовий стіл.
— Сідайте, пане, — наказав він холодно, рухом голови показуючи на стілець біля свого столу. Стілець для допитуваних.
. . . . . . . . . . . . . . . .
. . . . . . . . . . . . . . . .
— Я маю честь бачити пана Юліуша Калодонта? Голос був носовий, трохи рипучий, але приємний. Юліуш Калодонт підвів голову з-над журналу «Свят» — і блискавично викотився з кіоска. Перед ним стояв, злегка кліпаючи розумними чорними очима, пан у котелку, з парасолькою, в старомодному жакеті та в гутаперчовому комірці з відігнутими ріжками. Юліуш Калодонт допитливим поглядом міряв підняте до нього жовтаве, худе обличчя з довгим носом. Несподіваний відвідувач був низенький і щуплий, принаймні на голову нижчий від самого Калодонта. Чим більше Калодонт міряв його очима, вдивлявся, досліджував і споглядав, тим слабше опирався він почуттю нез'ясованої, нічим не виправданої симпатії, яка прокрадалася в серце.